Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Я запитував, — сказав Араґорн, — і мені байдуже, назвеш ти його асеа араніон чи королівський лист, лише би він був у тебе.

— Прошу пробачення, пане, — сказав чоловік. — Я бачу, переді мною знавець давніх переказів, а не просто воїн. Але — на жаль! Немає цієї трави в Домі Цілителів, де лежать лише тяжко поранені чи тяжко хворі. Бо трава, наскільки нам відомо, не має цілющої сили, хіба що очищує повітря чи підбадьорює втомлених. Ну, звісно, можна повірити стародавнім віршикам, яких жінки, такі як наша добра Іорет, повторюють, не розуміючи їх:

Чорно дише ніч

смертю зусібіч,

навік день згас, —

лиш ателас приходить враз!

Життя справжніське

В руках королівських!

Як на мене, це просто дурниці, які засіли в пам'яті бабусь. Самі судіть, чи є в них якийсь сенс. Але наші старі п'ють відвар цієї трави проти головного болю.

— Тоді, в ім'я короля, йди і знайди котрогось старого, менш освіченого, та мудрішого за тебе, в кого є ця трава! — крикнув Ґандалф.

Араґорн опустився на коліна біля Фарамира, поклавши руку йому на чоло. І ті, хто був у кімнаті, стали свідками великої боротьби. Обличчя Араґорна посіріло від утоми; час від часу він повторював ім'я Фарамира, та щоразу тихіше, немов іздалеку, так ніби він відходив у якусь темну долину, шукаючи того, хто заблукав.

І нарешті прибіг Берґіл і приніс шість сухих листків, загорнутих у тканину.

— Ось королівський лист, пане, — сказав він, — щоправда, не свіжий. Зірваний щонайменше два тижні тому. Чи згодиться, пане?

І, глянувши на Фарамира, він розплакався. Та Араґорн усміхнувся.

— Згодиться, — сказав він. — Найгірше тепер позаду. Залишайся тут і не сумуй!

Узявши два листки, він подихав на них, розтер у долонях, і кімната відразу ж наповнилася свіжістю, мовби саме повітря прокинулось і затремтіло, радісно виблискуючи. Потім він кинув листки в чашу, де парував окріп, і миттю в усіх посвітліло на душі. Бо аромат нагадував росяний світанок незатіненого сонця у краю, про який навіть сяйво земної весни — лише блідий спогад. Араґорн легко підвівся на ноги і з посмішкою в очах підніс чашу до обличчя Фарамира.

— Ви погляньте! І хто би подумав? — шепнула Іорет до жінки, котра стояла поруч. — Трава сильніша, ніж я вважала. Ці пахощі нагадують мені троянди з Імлот-Мелуї, які я бачила дівчиною, і сам король не міг би бажати кращих.

Раптом Фарамир ворухнувся, розплющив очі й подивився на схиленого над ним Араґорна; і він упізнав Араґорна, в очах його засвітилася радість, і він тихо сказав:

— Ти кликав мене, володарю. Я прийшов. Що накаже мій король?

— Не йди знов у пітьму, прокинься! — наказав Араґорн. — Ти втомився. Відпочивай, набирайся сил і чекай на моє повернення.