Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Еомере! Яка радість! А мені сказали: ти загинув. Ні, це нашіптували злі голоси вві сні. Чи довго я спала?

— Не довго, сестро. Не думай про це!

— Я чомусь жахливо втомилася. Мушу трохи відпочити. Але скажи, що з правителем Марки? Ні, не говори, що то був сон; знаю, що ні. Він загинув, як і передбачав!

— Загинув, але попросив передати прощальне вітання Еовіні, дорожчій йому за доньку. Нині він спочиває з великими почестями в Цитаделі Ґондору.

— Гірка звістка, — сказала Еовіна. — Але і радісна. На таке я не сміла сподіватись у темні дні, коли Дім Еорла був у меншій пошані, ніж хатина пастуха. А що зі зброєносцем короля, дрібнолюдиком? Еомере, мусиш зробити його лицарем Марки Вершників, бо він дуже хоробрий!

— Він лежить тут неподалік, і я зараз піду до нього, — сказав Ґандалф. — Еомер побуде з тобою. Та не говори про війну чи горе, поки не видужаєш. Відпочивай, Еовіно. Радісно бачити, як повертаються до тебе, доблесна панно, здоров'я та надія!

— Здоров'я? — сказала Еовіна. — Можливо. Принаймні поки я маю порожнє сідло з-під убитого вершника та потребу подвигів. Але надія?.. Не знаю.

Ґандалф і Піпін прийшли в кімнату, де лежав Мері, й застали біля його ліжка Араґорна.

— Мері, бідолахо! — вигукнув Піпін і підбіг до ліжка, бо йому здалося, що друг його виглядає геть погано і обличчя його посіріло, неначе під тягарем довгих років страждань; і раптом Піпін перелякався, що Мері може вмерти.

— Не бійся, — заспокоїв його Араґорн. — Я прийшов вчасно й відкликав його з темряви. Зараз він утомлений і зажурений, і постраждав так само, як панна Еовіна, бо наважився вдарити ту потвору. Та цю хворобу можна перебороти, бо душа в нього сильна і весела. Горя свого він не забуде, та воно не затьмарюватиме його серця — просто він стане мудріший.

Тоді Араґорн поклав руку на голову Мері, лагідно провівши нею по кучерях, торкнувся повік і покликав на ім'я. А коли аромат ателасу поширився кімнатою, мов пахощі квітучих садів і сонячного вересового поля, де гудуть бджоли, Мері раптом прокинувся і сказав:

— Я голодний. Котра година?

— Час вечері минув, — відповів Піпін, — хоча я, якщо мені дозволять, можу щось принести.

— Дозволять, — сказав Ґандалф. — І всього, чого тільки забажає цей роганський вершник, лишень би таке знайшлось у Мінас-Тіріті, де його ім'я в пошані.

— Добре! — сказав Мері. — Значить, спочатку вечеря, а потім люлька. — Тут він насупився. — Ні, люльки не буде. Мабуть, уже ніколи не буду курити.

— Чому? — спитав Піпін.

— Ну-у, — протягнув Мері. — Він помер. Я все згадав. Він сказав: йому шкода, що не поговорив зі мною про зілля. Це його останні слова. Тепер я не куритиму, щоби не згадувати про нього та про той день, Піпіне, коли він під'їхав до Ізенґарда і був такий ґречний.

— Навпаки, кури і згадуй про нього! — сказав Араґорн. — Бо це був чоловік із добрим серцем і великий король, котрий дотримував слова; й він вирвався з темряви назустріч останньому ясному світанку. Хоча служив ти йому недовго, та до кінця твоїх днів із радістю і честю будеш згадувати про це.

Мері посміхнувся:

— Ну, гаразд, якщо Бурлака принесе мені все необхідне, я покурю і подумаю. У мене було трохи Саруманового зілля в торбі, та куди вона поділась у бою, цього точно не знаю.