Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Вона тут, і жива, хоча близька до смерті. А Фарамира, як ви знаєте, поранили отруєним дротиком; і тепер він намісник, бо Денетор помер, і дім його згорів.

Вони слухали його зі сумом і здивуванням. І сказав Імрагіл:

— Отож, перемога наша безрадісна, і заплатили ми дорогу ціну, якщо і Роган, і Ґондор в один день втратили своїх правителів. Еомер править рогіримами. А хто ж керуватиме Містом? Чи не послати нам по Араґорна?

І мовив чоловік у плащі:

— Він уже тут.

І коли він ступив у світляне коло ліхтаря, всі впізнали Араґорна, який поверх кольчуги накинув сірий плащ Лорієну, і на грудях він мав зелений камінь Ґаладріель.

— Я прийшов сюди на прохання Ґандалфа. Та наразі я лише Капітан дунаданів із Арнору, а Містом буде правити володар Дол-Амрота, поки не одужає Фарамир. І я раджу, щоби відтепер у війні з Ворогом нами правив Ґандалф.

І всі пристали на це. Тоді Ґандалф сказав:

— Тож не стіймо під дверима, бо часу обмаль. Ходімо! Бо лише поява Араґорна — остання надія наших поранених. Адже сказала мудра жінка Ґондору: «В руках короля цілюща сила, і так можна розпізнати справжнього короля».

Першим увійшов Араґорн, а за ним — усі решта. За дверима стояло двоє охоронців в одностроях Цитаделі: один високий, а другий на зріст, як хлопчик. Побачивши Араґорна, він скрикнув од радості та здивування:

— Бурлако! Оце чудово! Знаєш, а я відразу здогадався, що це ти на чорних кораблях. А всі кричали: «Корсари!» — і не хотіли мене слухати. Як це тобі вдалося?

Араґорн розсміявся і потиснув руку гобіта.

— Радий тебе бачити! — сказав він. — Але зараз не час для балачок.

А Імрагіл сказав Еомерові:

— Хіба так ми звертаємося до наших королів? Хоча, можливо, він буде коронований під іншим іменем!

Араґорн, почувши це, обернувся й відповів:

— Це правда, бо високою мовою давнини мене звуть Елессар, Ельфійський Самоцвіт, і ще Енвіньятар, Обновник, — і він торкнувся зеленого каменя на грудях. — А якщо будуть у мене нащадки, то вони зватимуться Бурлаками. Високою мовою це звучить непогано: Телконтарами будемо я та весь мій рід.

І з цими словами він увійшов до будинку; і дорогою до кімнат, де лежали хворі, Ґандалф розповів йому про подвиги Еовіни та Меріадока.

— Довгий час, — сказав він, — я був біля них, уві сні вони багато говорили, а потім поринули в передсмертну темряву. Мені також дано бачити те, що вдалині.

Спершу Араґорн підійшов до Фарамира, потім — до Еовіни, і нарешті — до Мері. Він оглянув їхні рани, подивився на обличчя й зітхнув.