Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Друзі мої, і ви, мешканці цього Міста й усіх Західних земель! Нині сталося багато печальних і славних подій. Плакати нам чи радіти? Ми і не сподівалися, що Вождь наших ворогів загине, та до вас щойно долинув його останній зойк. Але і ми зазнали гіркої втрати. І якби не безумство Денетора, я міг би її відвернути. Ось як далеко сягає наш Ворог! На жаль! Але сьогодні я зрозумів, як йому вдалося пробратись у саме серце Міста.

Хоча намісники вважали, ніби ніхто не знає їхньої таємниці, та я давним-давно здогадався, що тут, у Білій Вежі, зберігався принаймні один зі Семи Каменів Яснобачення. У дні мудрості Денетор не наважувався користуватися ним, не змагався зі Сауроном, бо усвідомлював межу своїх сил. Але мудрість зрадила його; боюся, що, коли над його володіннями нависла загроза, він зазирнув у Камінь і був обдурений, причому зазирав він занадто часто, особливо після від'їзду Боромира. Темна Влада не могла підкорити його своїй волі, та все ж дозволяла йому бачити лише те, що вважала за необхідне. Відомості, які він отримував, були, без сумніву, корисні; однак видовище великої потуги Мордору, яке йому показували, живило відчай його серця, аж поки не знищило його розум.

— Тепер я розумію, що мене так здивувало! — вигукнув Піпін, здригнувшись від спогаду. — Правитель виходив із кімнати, де лежав Фарамир, а коли повернувся, я вперше помітив, як він змінився: став старий, надламаний…

— Саме тоді, коли Фарамира принесли до Вежі, багато з нас бачило дивне світло в кімнаті під дахом, — сказав Береґонд. — Але ми і раніше бачили таке світло, й у Місті ходили чутки, що то правитель думкою бореться з Ворогом.

— На жаль! Мої здогади правильні, — сказав Ґандалф. — У такий спосіб воля Саурона ввійшла в Мінас-Тіріт, і в такий спосіб мене тут затримано. І тут доведеться мені поки що залишитися, бо піклуватися треба буде не лише про Фарамира.

Тепер мушу йти і зустріти їх. Те, що я бачив на рівнині, дуже гірке для мого серця, та ще більша печаль може нас чекати попереду. Ходімо зі мною, Піпіне! А ти, Береґонде, повертайся до Цитаделі й розкажи про все, що трапилося, начальникові Варти. Боюся, він вважатиме за потрібне вигнати тебе з Варти; але передай йому, якщо забажає слухати, мою пораду: нехай відішле тебе до Дому Цілителів як охоронця та слугу твого Капітана, і будеш при ньому, коли він прокинеться… якщо прокинеться. Адже ти врятував його від вогню. Іди ж! Я незабаром повернуся.

І він повернувся й пішов із Піпіном до нижнього кола. І в цей час вітер приніс сірі хмари з дощем, усі вогнища згасли, й Місто огорнули клуби пари.

VIII. Дім цілителів

Сльози й утома застилали очі Мері, коли він підходив до розбитих Воріт Мінас-Тіріта. Він не звертав уваги на руїни і трупи. Дим, попіл і сморід висів у повітрі; багато веж згоріло чи попадало в рови, а разом із ними — трупи, там і тут валялися туші величезних південних звірів, напівобвуглених, забитих камінням чи влучених в очі хоробрими лучниками Мортонду. Косий дощ призупинився, засяяло сонце; та нижнє місто все ще огортав сморід згарища.

Люди почали розчищати поле битви, з Воріт уже виносили сміття. На м'які подушки обережно поклали Еовіну; а тіло короля накрили золототканим покривалом, і несли біля нього смолоскипи, і їхнє полум'я, бліде в сонячному світлі, тріпотіло на вітрі.

Отак унесли Теодена й Еовіну до Міста Ґондору, й усі зустрічні знімали шапки та низько вклонялися; пройшли крізь дим і попіл спаленого кола і рушили далі вгору кам'яними вулицями. Мері здавалося, що підйом триває вічно, безглузда подорож у ненависному сновидінні, все далі й далі до якогось невиразного кінця, якого не охопить жодна уява.

Попереду нього миготіли вогні смолоскипів, які поволі позгасали, він ішов у темряві й думав: «Цей тунель веде до могили, і там ми залишимося навічно». Та раптом у його сон удерся живий голос:

— Гей, Мері! Нарешті ти знайшовся!

Мері підвів голову, і туман перед очима трохи розвіявся. Перед ним стояв Піпін! Лицем до лиця посеред вузької вулички, зовсім одні. Мері протер очі.

— Де король? — запитав він. — І де Еовіна? — Він запнувся, сів на поріг і знову заплакав.

— Їх понесли до Цитаделі, — відповів Піпін. — А ти, мабуть, заснув на ходу і завернув не туди. Коли помітили, що тебе нема, Ґандалф послав мене пошукати за тобою. О Мері, бідолахо! Який я радий знову тебе бачити! Але ти втомлений, і я не буду вже балакати. Скажи тільки: ти не поранений?

— Ні, — відповів Мері. — Здається, що ні. Тільки, Піпіне, права рука не слухається, відколи я штрикнув його. І меч мій зітлів, як гілочка.

Піпін тривожно подивився на нього.

— Знаєш, ходімо швидше зі мною, — сказав він. — Шкода, що я не зможу нести тебе. Ти ж ледве на ногах тримаєшся. Тобі взагалі не можна ходити, але вже вибачай. Стільки жахливих речей сталось у Місті, Мері, що якогось бідного гобіта, котрий повертається з битви, легко не помітити.

— Інколи буває на краще, коли тебе не помічають, — зазначив Мері. — От мене нещодавно не помітив… ні, ні, не буду про це… Допоможи, Піпіне! В очах у мене знову потемніло, і рука крижана.