Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Він дозволив, — сказав Піпін. — Він прогнав мене. Та я боюся. Там може трапитися щось жахливе. По-моєму, він втратив глузд. Я боюся, що він уб'є себе. І Фарамира — також. Ти можеш його зупинити?

Ґандалф дивився просто крізь відчинені Ворота, а звідти долинав шум бою. Він стиснув кулаки.

— Я мушу йти, — сказав він. — Чорний Вершник повернувся і завдасть нам іще багато горя. Я не маю часу.

— А Фарамир! — викрикнув Піпін. — Він іще не вмер, і вони спалять його живцем, якщо їх не зупинити.

— Спалять живцем? — перепитав Ґандалф. — Ти про що? Ану розказуй!

— Денетор пішов до Склепу і забрав Фарамира, і каже: ми всі згоримо, і він не буде чекати, і звелів розкласти вогнище і спалити його, і Фарамира також. І послав слуг по дрова й олію. Я все розказав Береґондові, та боюся, він не наважиться покинути свій пост: він стоїть на варті. Та і що він може зробити? — Отак Піпін випалив новину, тремтячою рукою торкаючи Ґандалфа за коліно. — Ти можеш урятувати Фарамира?

— Мабуть, так, але за той час, боюся, загинуть інші. Я мушу йти, оскільки ніхто, крім мене, не допоможе. Та лихом і жалем обернеться моя допомога. Навіть у самому осерді твердині Ворог може вразити нас: це справа його злої волі.

Отак, прийнявши рішення, Ґандалф не барився: підхопивши та посадивши Піпіна перед собою, він розвернув Тінебора. Вони поскакали вгору Мінас-Тірітом, а гуркіт війни наростав. Довкола люди оговтувалися від страху та розпачу, хапалися за зброю і гукали одні до одних: «Роганці прийшли!» Капітани віддавали накази, загони шикувались і крокували до Воріт.

По дорозі зустріли князя Імрагіла, і той крикнув до них:

— Куди ти, Мітрандіре? Рогірими вже воюють на полях Ґондору! Ми мусимо зібрати всі сили.

— Збирайте всіх воїнів до єдиного, — сказав Ґандалф. — І поспішайте. Я прийду, як тільки зможу. Та зараз у мене невідкладна справа до правителя Денетора. Візьми на себе керівництво за відсутності правителя!

Поїхали далі; біля Цитаделі в обличчя подув вітер, а вдалині розгорався світанок, світлішав небокрай на півдні. Та надії це не принесло, бо вони не знали, що їх очікує, і боялися приїхати надто пізно.

— Темрява розвіюється, — сказав Ґандалф, — але вона все ще висить над Містом.

Біля воріт Цитаделі сторожі не було.

— Значить, Береґонд пішов, — сказав Піпін, і йому полегшало на серці.

Вони звернули на дорогу і поспішили до Замкнених Дверей. Двері були відчинені, а на порозі лежав убитий вартовий, ключі його зникли.

— Справа рук Ворога! — сказав Ґандалф. — Таке він любить: свій проти свого; вірні колись серця роз'єднані в сум'ятті. — Він спішився і звелів Тінеборові йти до стійла. — Вертайся при першому ж поклику!

Переступили поріг і спустилися крутою звивистою дорогою. Світало, і високі колони та статуї пропливали повз них, мов сірі привиди.

Раптом тишу порушили крики та дзенькіт мечів: такого шуму в цих священних місцях не було чути від дня заснування Міста. Нарешті вони вийшли на Рат-Дінен і побігли до Склепу Намісників, великий купол якого вже вимальовувався в сутінках.

— Стійте! Стійте! — крикнув Ґандалф, вискакуючи на кам'яні сходи. — Зупиніться, безумці!