Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

На верхній сходинці ґанку стояв Береґонд у чорно-срібному вбранні вартового, й він сам-один утримував двері від слуг Денетора з мечами та смолоскипами. Двоє з них уже впали від його зброї, зачервонивши склеп кров'ю; інші проклинали його, називаючи бутівником і зрадником.

Коли Ґандалф і Піпін уже підбігали, з середини дому померлих вони почули крик Денетора:

— Швидше! Швидше! Робіть, що я звелів! Убийте цього зрадника! Або я сам розправлюся з ним!

І двері, які Береґонд притримував лівою рукою, розчахнулись, і з'явився Денетор, величний і грізний, із оголеним мечем; очі його палали вогнем.

Але Ґандалф вибіг по сходах, і слуги відсахнулися від нього, затуляючи очі; бо він промайнув, мов сліпуча блискавка в темряві, і велика була його лють. Він підняв правицю, і занесений меч вирвався з рук Денетора й упав у нього за спиною в темряві Склепу; і Денетор вражено відступив назад.

— Що діється, володарю? — спитав Ґандалф. — Дім померлих — не місце для живих. І чому б'ються тут, у Склепі, коли битва вирує перед Воротами? Чи Ворог пробрався вже навіть сюди, на Рат-Дінен?

— Відколи це правитель Ґондору повинен звітувати перед тобою? — сказав Денетор. — Чи я не маю права наказувати власним слугам?

— Маєш, — сказав Ґандалф. — Але твої накази можна оскаржити, якщо вони злі чи немудрі. Де твій син, Фарамир?

— Лежить у Склепі, — сказав Денетор, — і горить, уже горить. Його тіло в полум'ї. Незабаром згорить повністю. Захід програв. Усе згорить у величезному багатті, всьому настане кінець. Попіл! Попіл і дим розвіє вітер!

Зрозумівши, що Денетор не при своєму розумі та побоюючись, що той уже здійснив лихий задум, Ґандалф кинувся вперед, а за ним — Береґонд із Піпіном. Денетор задкував аж до стола у Склепі. Там лежав Фарамир і марив у гарячці. Під столом і довкола були накладені сухі поліна й усе було облито олією, навіть одяг Фарамира та покривало; але вогонь іще не запалили. Тоді Ґандалф проявив свою силу, приховану, мов світло, під його сірим плащем. Він вискочив на купу дров і, піднявши пораненого, легко зіскочив на підлогу, понісши його до виходу. Але раптом Фарамир застогнав і крізь марення покликав батька.

Денетор здригнувся, ніби прокинувшись зі сну, полум'я згасло в його очах, він заплакав і сказав:

— Не забирай у мене сина! Він кличе мене.

— Він кличе, — відповів Ґандалф, — але тобі до нього не можна. Бо він шукає зцілення на порозі небуття, і не знаю, чи знайде. А твоє місце — на полі бою, де тебе, можливо, чекає смерть. Серцем ти все розумієш.

— Він уже не прокинеться, — сказав Денетор. — Боротися даремно. Навіщо нам довге життя? Чому би нам разом не піти на смерть?

— Тобі, наміснику Ґондору, не дано призначати годину твоєї смерті, — відповів Ґандалф. — Тільки варварські вожді, перебуваючи під владою Темної Сили, вбивали себе, одержимі гординею та відчаєм, а заразом — і родичів, аби легше було вмирати.

І він виніс Фарамира з дому померлих, і поклав його на ті ноші, на яких його принесли і які зараз лежали на ґанку. Денетор вийшов за ним, став і затремтів, із тугою дивлячись в обличчя сина. І на якусь мить, поки всі мовчали, спостерігаючи за стражданнями їхнього правителя, він завагався.

— Ходімо! — сказав Ґандалф. — Нас обох чекають. Ти ще багато встигнеш зробити.

І тут раптом Денетор розсміявся. Він знову гордовито випростався, швидко підійшов до стола і схопив подушку, що була в нього під головою. Тоді, повернувшись до дверей, розгорнув її, і всі побачили, що в руках він тримав палантир. І коли він підняв його вгору, то здалося, що куля зажевріла внутрішнім полум'ям, так що на виснажене обличчя правителя впали червоні відблиски і здалося, що воно витесане з каменю — гострі риси окреслені тінями — величне, горде та жахливе. Очі його заблищали.

— Гординя і розпач! — гукнув він. — Невже ти думав, що очі Білої Вежі незрячі? Ні, я бачив набагато більше, ніж ти думаєш, Сірий Дурню. Бо надія твоя — від невігластва. Іди і намагайся зцілювати! Іди і борися! Марнота. Бо на короткий час візьмете ви гору на полі бою, на якийсь день. Перемога над Силою, яка зараз піднімається, неможлива. До цього міста простягнувся лише один палець її руки. Весь Схід рушив війною. Навіть зараз вітер твоєї надії обманює тебе і жене Андуїном кораблі під чорними вітрилами. Захід програв. Тим, хто не бажає ставати рабами, час відходити.

— Такі поради обов'язково наблизять перемогу Ворога, — сказав Ґандалф.