Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

І він приклав налатник зі свого рукава до її холодних губ, і легкий, ледь помітний серпанок покрив поліровану сталь.

— Поспішайте, — сказав він і негайно послав вершника до Міста по допомогу.

А сам, низько вклонившись полеглим, попрощався з ними, і, скочивши в сідло, помчав на битву.

І дедалі шаленіше розгорталася битва на полях Пеленнору; здалеку чути було брязкіт зброї, крики людей і кінське іржання. Трубили роги, гриміли сурми, і ревіли мумоки, яких нацьковували до бою. Під південними стінами Міста піхота Ґондору билася з військом Морґулу, яке зібралося на силі. Та кіннота поскакала на схід на допомогу Еомерові: Гурин Високий, і Ключар, і правитель Лоссарнаху, Гірлуїн із Зелених Пагорбів, і князь Імрагіл Прекрасний із його лицарями.

Допомога прийшла якраз вчасно; бо доля відвернулася від Еомера, і бойовий шал зрадив його. Лютий натиск атаки зім'яв перші ряди ворога, і великі клини його вершників врізались у стрій південців, скидаючи вершників із коней і топчучи піших. Але на мумаків коні не йшли — вони зупинялись і звертали вбік; і величезні звірі, непоборні, височіли, як оборонні вежі, і гарадрими гуртувалися довкола них. Від самого початку гарадримів було втричі більше, а тепер ситуація рогіримів іще погіршилася, бо з Осґіліата напливали нові полки. Там вони чекали наказу їхнього Вождя, щоби кинутися грабувати Місто і спустошувати Ґондор. Тепер Вождя знищили; та Ґотмоґ, лейтенант Морґулу, погнав їх у бій; там були східняни зі сокирами і варяґи з Ханду, південці в червоному і темнолиці напівтролі з Далекого Гараду: з білими очима та червоними язиками. Одні погнали за рогіримами, інші — на захід, аби відрізати сили Ґондору і не допустити з'єднання з Роганом.

Коли день почав отак повертатися супроти Ґондору і надія пригасла, в Місті зчинився крик. Було перед полуднем, сильним вітром на північ віднесло дощ, засяяло сонце. У чистому повітрі вартові згори побачили вдалині нову небезпеку, й остання надія покинула їх. За вигином біля Гарлонда Андуїн плив напрямки, тож із Міста на багато миль було видно його течію, і далекозорі могли помітити кораблі, які піднімались угору. І тепер вони скрикнули з переляку, бо на блискучій Ріці помітили гнаний вітром темний флот: великі галери та кораблі з багатьма веслами і з напнутими чорними вітрилами.

— Умбарські корсари! — кричали люди. — Умбарські корсари! Дивіться! Пливуть умбарські корсари! Значить, упали Белфалас і Етір, і втрачено Лебеннін. Корсари йдуть на нас! Це — останній удар!

І тоді без наказу, бо в місті віддавати накази було нікому, люди побігли до дзвонів і забили на сполох; інші, схопивши сурми, заграли сигнал відходу.

— Утікайте за стіни! — кричали вони. — За стіни! Вертайтеся до Міста, поки всіх вас не перебили!

Та вітер, що гнав кораблі, відносив той галас за Місто.

Проте для рогіримів не потрібен був цей сигнал тривоги. Вони і самі розгледіли чорні вітрила. Бо Еомер був тепер за якусь милю від Гарлонда, й між гаванню та ним збилися ворожі полки, а ззаду його обходило нове військо, відрізаючи від князя. І він подивився на Ріку, і надія згасла в його серці, і прокляв він такий благословенний раніше вітер. А військо Мордору це надихнуло, розпалило його лють і шал, і з вереском кинулося воно в атаку.

Посуворішав Еомер, і розум його прояснів. Він звелів засурмити в роги й зібрати всіх воїнів під його стягом; бо задумав він скласти стіну зі щитів і битися, поки вистачить сил, аби здійснити на полях Пеленнору подвиги, гідні пісень, хоч і не залишиться на Заході нікого, хто згадав би останнього короля Роганської Марки. Тож він виїхав на зелений пагорб і встромив у землю свій стяг, і Білий Кінь замайорів на вітрі.

Із вагань, із пітьми ще до схід сонця

Я на світло вирушав, меч здійнявши,

А тепер кінець — я розбив серце:

Лють тепер, смерть тепер і в крові захід!

Він промовив ці слова і при тому розсміявся. Бо запал битви знову пройняв його; він був неушкоджений і молодий, і був королем — правителем відважного народу. І от, розсміявшись із відчаю, він подивився на чорні кораблі і пригрозив їм мечем.

І тоді подив і велика радість охопили його; він підкинув меч у повітря, впіймав його і заспівав. І всі погляди звернулись у той же бік, і — о диво! — на першому кораблі замайорів великий стяг, і коли корабель повернув до Гарлонда, вітер розгорнув полотнище. На ньому зацвіло Біле Дерево, як на стягах Ґондору; і довкола нього — Сім Зірок, а вгорі — корона, знак Еленділа, не бачений сотні літ. І зорі заіскрились у ранкових променях, бо самоцвітами вишила їх Арвен, донька Елронда, і корона з мітрилу та золота сяяла на сонці.

Так з'явився Араґорн, син Араторна, Елессар, спадкоємець Ісілдура, повернувся зі Стежини Мертвих, принесений вітром із Моря до королівства Ґондор; і рогірими вітали його радісним сміхом і дзвоном мечів, а у враженому й утішеному Місті заграли сурми та задзвонили дзвони. А військо Мордору охопила розгубленість, і страшними чарами здалася їм поява ворогів на їхніх кораблях; і з жахом усвідомили вони, що доля обернулася проти них і що кінець їхній близько.

На схід скакали лицарі Дол-Амрота, женучи перед собою ворога: тролів, варягів і орків, котрі ненавиділи сонце. На південь мчав Еомер, від нього втікав супротивник і опинився між молотом і ковадлом. Бо тепер із кораблів на причал Гарлонда сходили воїни і бурею летіли на північ. Серед них були Леґолас, і Ґімлі зі сокирою, Галбарад зі знаменом, Елладан і Елрогір зі зорями на чолах, і непохитні дунадани, слідопити Півночі, попереду хоробрих воїнів Лебенніну та Ламедону й південних провінцій. А випереджав усіх Араґорн, і в руці його сяяло Полум'я Заходу, Андуріл, мов яскравий вогонь, перекований Нарсіл, грізний, як у давнину; і на чолі його сяяла Зірка Еленділа.