Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Нехай залишаться з ним його лицарі, — сказав він, — і з пошаною віднесуть його тіло, поки знову не закипіла битва! Так, і всіх його воїнів також.

І він окинув поглядом полеглих, пригадуючи їхні імена. І раптом серед них він упізнав свою сестру. Він завмер, наче стріла прошила йому серце; смертельна блідість укрила обличчя, холодна лють охопила його, і на короткий час він утратив дар мови. Світ потемнів перед очима.

— Еовіно, Еовіно! — нарешті вигукнув він. — Еовіно, звідкіля ти тут? Що це — чари чи божевілля? Смерть, смерть, смерть! Смерте, забери нас усіх!

І тоді, не роздумуючи та не чекаючи на воїнів із Міста, він скочив на коня, і полетів назад до свого війська, і засурмив у ріг, закликаючи до атаки. Чистий голос його задзвенів над полем бою:

— Смерть! Уперед, уперед на погибель і до кінця світу!

І військо рушило. Та рогірими тепер не співали. В один голос викрикнули вони: «Смерть!» — і, набираючи, мов лавина, швидкості, вершники кинулися повз тіло короля і помчали на південь.

А гобіт Меріадок і далі стояв, сліпий від сліз, і ніхто не заговорив до нього, та, мабуть, і не помітив. Він витер очі й нахилився, щоби підняти зелений щит, який йому дала Еовіна, і повісив його на спину. Тоді почав шукати свій меч, що випав із руки; коли Мері вдарив Назґула, права рука його заніміла, і тепер працювала тільки ліва. Аж ось знайшовся його меч, тільки лезо його диміло, мов суха гілка, кинута у багаття; і на очах у Мері воно тануло, поки зовсім не зникло.

Такий був кінець меча з Курганів, викуваного у Вестернесі. Зрадів би той зброяр, котрий колись повагом працював над ним у Північному Королівстві, давним-давно, в час, коли дунадани були ще сильні, а найлютішим їхнім ворогом був жахливий король-чаклун із Анґмару. Жодна інша зброя, навіть у міцнішій руці, не завдала би ворогові такої відчутної рани, розітнувши його невмирущу плоть, зруйнувавши закляття, що зв'язувало невидимі сухожилля його волі.

Древка списів накрили плащами, і на ці ноші вклали короля, і понесли до Міста; Еовіну обережно підняли і рушили за ним. Але загиблих лицарів короля винести з поля бою не могли, бо семеро з них полягло, і був між ними Деорвайн, головний серед лицарів. Тож їх віднесли подалі від ворогів і від потвори, відгородивши частоколом зі списів. А пізніше, коли все закінчилося, воїни повернулись і розклали вогнище, де спалили труп крилатої потвори; а для Сніжногривого викопали могилу і зверху поклали камінь, на якому було викарбувано по-ґондорськи та по-роганськи:

Вірний кінь, хоч і пана вбив —

Сніжногривий тут спочив.

Висока зелена трава виросла на горбку над Сніжногривим, а там, де спалили потвору, земля назавжди залишилася чорною та безплідною.

Повільно і сумно йшов Мері поряд із ношами й уже не зважав на битву. Він був перевтомлений, рука боліла, а тіло трусило, як у гарячці. Вітер із моря приніс рясний дощ, і здавалося, що весь світ оплакує Теодена й Еовіну, заливаючи палаюче Місто потоками сірих сліз. Крізь мутну імлу він побачив, що до них під'їжджають вершники Ґондору. Імрагіл, князь Дол-Амрота, порівнявся з ними і притримав коня.

— Кого ви несете, воїни Рогану? — гукнув він.

— Короля Теодена, — відповіли йому. — Він загинув. Але тепер король Еомер веде військо на битву: он він, із білим султаном на вітрі.

І князь зліз із коня, опустився на одне коліно перед ношами, віддаючи честь королю та його геройській атаці; і заплакав він. А піднімаючись, подивився на Еовіну і здивувався.

— Та це ж жінка! — сказав він. — Невже в Рогані воюють навіть жінки?

— Ні! Лише одна, — відповіли йому. — Це панна Еовіна, сестра Еомера; і до останньої хвилини ми не знали, що вона серед нас, і тепер шкодуємо про це.

І князь, уражений її красою, хоча блідим і холодним було обличчя, схилився над нею і торкнувся її руки.

— Воїни Рогану! — крикнув він. — Чи нема серед вас лікаря? Вона поранена, може, навіть смертельно, однак, мені здається, ще жива.