Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

Піпіна розбудив Ґандалф. У кімнаті горіли свічки, бо за вікнами ледве сіріло; повітря було важке, як перед грозою. — Котра година? — запитав Піпін, позіхаючи.

— Минула друга, — відповів Ґандалф. — Час уставати і привести себе до ладу. Тебе викликає правитель Міста, щоб ознайомити з твоїми новими обов'язками.

— І нагодувати сніданком?

— Ні, але я тобі дещо приніс, а до полудня не чекай уже нічого. Харчі тепер видаватимуть дуже скупо.

Піпін тужливо глянув на скибочку хліба з недостатнім (на його погляд) кружальцем масла і на кухоль збираного молока.

— І навіщо ти мене сюди привіз? — зітхнув він.

— Сам добре знаєш, — відповів Ґандалф. — Аби ти ще чогось не накоїв; і якщо тобі тут не подобається, то пригадай, що сам у тому винний.

Піпін не сказав нічого.

Невдовзі він уже крокував поряд із Ґандалфом холодним коридором до дверей зали у Білій Вежі. Там у сірому напівмороці сидів Денетор — мов старий зачаєний павук, подумав Піпін; здавалося, він не поворухнувся з учорашнього дня. Він указав Ґандалфові на крісло, а Піпіна якийсь час не помічав. Згодом старий обернувся до гобіта:

— Ну, пане Переґріне, сподіваюсь, учорашній день ти провів із користю і собі на втіху? Боюся лише, стіл у нас не такий багатий, до якого ти звик.

У Піпіна з'явилося неприємне передчуття, що більшість із того, що він говорив чи робив, якимось чином стало відомо правителеві Міста, і про багато з того, що він думав, здогадалися також. Він промовчав.

— Що би ти хотів робити в мене на службі?

— Я думав, пане, ти сам скажеш мені про це.

— Скажу, коли дізнаюся, на що ти здатний, — сказав Денетор. — І можливо, дізнаюся швидше, якщо ти залишишся при мені. Мій зброєносець учора відпросився в передовий гарнізон, і ти можеш зайняти його місце. Будеш мені прислуговувати, виконувати доручення та розважати мене бесідою у вільний від війни і нарад час. Ти вмієш співати?

— Так, — сказав Піпін. — Ну, так, досить добре, як на гобіта. Але у нас немає пісень для великих палат і лихих часів, володарю. Найстрашніше, про що ми співаємо, — це вітер чи дощ. І більшість наших пісень — про смішне та, звичайно, про страви і питво.

— І чому ж такі пісні не пасують до місця чи до нашого часу? Ми, ті, хто довго живе під Тінню, радо послухали би відлуння з краю, куди не сягнула Тінь. Це означатиме, що недаремною була наша охорона, хоч і не знали ми за неї подяки.

Серце Піпіна обірвалося. Його не приваблювала ідея співати гобітських пісень перед правителем Мінас-Тіріта, особливо жартівливих, на яких він знався найкраще; та і занадто простацькі були вони для такої нагоди. Втім, співати йому не наказували. Денетор обернувся до Ґандалфа і став розпитувати про рогіримів і їхні наміри, про становище Еомера, племінника короля. Піпіна вражало, скільки всього знає Денетор про народ із далекого краю, хоча, подумав він, уже багато років минуло, відколи Денетор виїжджав за кордон.

Нарешті Денетор кивнув до Піпіна і знову відпустив його на деякий час.

— Іди до арсеналу Цитаделі, — сказав він, — і вдягнися, як вартовий Вежі. Стрій і спорядження вже готові. Я розпорядився про це вчора. Повертайся, як тільки переодягнешся!

Усе було, як він сказав; невдовзі Піпін уже надягнув незвичний стрій, увесь сріблясто-чорний. На ньому були невелика кольчуга, здається, зі сталевих кілець, але чорна, як гагат; і високий шолом із воронячими крильцями з обох боків і зі срібною зіркою в центрі вінця. Поверх кольчуги була коротка чорна накидка з гаптованим сріблом знаком Дерева. Його старий одяг згорнули і кудись віднесли, залишили тільки сірий плащ із Лорієну, хоча на службі одягати не дозволили. Тепер він виглядав як справжній Ерніл-і-Феріаннат, князь дрібнолюдиків, як називали його ґондорці; та почувався він незручно. А ще пітьма гнітила душу.