Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Уперед! — вигукнув він, видобув меча з піхов, і той зблиснув у напівтемряві зали. — До Ерех-каменя! Я ступаю на Стежину Мертвих. Хто відважний — за мною!

Леґолас і Ґімлі не відповіли, просто встали і вийшли за Араґорном. На лузі чекали слідопити в каптурах, стримані та мовчазні. Леґолас і Ґімлі сіли на свого коня. Араґорн скочив на Рогерина. Тоді Галбарад засурмив у великий ріг, і луна його прокотилася Гельмовим Яром: вершники бурею помчали вниз ущелиною, а їм услід захоплено дивилися зі стін фортеці та валу.

Поки Теоден поволі пробирався гірськими стежками, Сірий Загін промчав по рівнинах і вже наступного дня опівдні прибув до Едораса; трохи перепочивши, вони рушили далі й у сутінках прибули до Гірського Скиту.

Панна Еовіна радо зустріла їх; таких мужніх витязів, як дунадани та прекрасні сини Елронда, вона ще не бачила, та очей не зводила з Араґорна. А за вечерею вони розмовляли, і їй розповіли про все, що трапилося відколи від'їхав Теоден, адже до неї доходили тільки стислі звістки; і коли вона слухала про битву при Гельмовому Ярі та про цілковитий розгром ворогів, про атаку Теодена та його дружини, очі її сяяли.

Нарешті вона сказала:

— Панове, ви потомились, і вам час відпочити. Сьогодні ми нашвидкоруч приготували вам такі-сякі ліжка, а завтра знайдемо краще помешкання.

Та Араґорн відповів:

— Не треба, панно, не турбуйся про нас! Нам би лише переночувати, а завтра поснідати — цього досить. Бо я надзвичайно поспішаю, і вдосвіта ми вирушаємо.

Вона посміхнулась і сказала:

— Тоді це дуже гарно з твого боку, володарю, звернувши з дороги, проїхати стільки миль для того, щоби принести звістки Еовіні та розрадити її у вигнанні!

— Справді, ніхто не вважав би таку подорож даремною, — відповів Араґорн, — проте, панно, я не прибув би сюди, якби шлях мій не пролягав через Гірський Скит.

І вона відповіла так, наче їй не сподобалося почуте:

— Отже, ти збився з дороги, бо з цієї долини нема виходу ні на схід, ані на південь; тобі треба вертатися назад.

— Ні, панно, я не збився з дороги, адже я мандрував цим краєм іще задовго до того, як ти народилася йому на втіху. З цієї долини веде дорога, і нею я поїду. Завтра я ступлю на Стежину Мертвих.

І вона подивилася на нього приголомшено, і обличчя її зблідло, і не промовила вона ні слова, й усі довкола мовчали.

— Значить, Араґорне, — сказала вона нарешті, — ти шукаєш смерті? На цій дорозі нічого іншого ти не знайдеш. Вони не пропустять живих.

— Мене, можливо, пропустять. Принаймні я спробую пройти. Іншого виходу немає.

— Але це безумство, — сказала вона. — З тобою славні та доблесні витязі, котрих треба вести не в пітьму, а на війну, де бракує воїнів. Благаю тебе, залишайся, поїдеш із моїм братом; ти розрадиш наші серця та відродиш надію.

— Це не безумство, — відповів він, — бо я ступаю на шлях, мені призначений. А мої супутники йдуть зі мною добровільно; якщо ж вони захочуть залишитись і піти в похід із рогіримами — ніхто їх не триматиме. Та я піду Стежиною Мертвих, навіть сам, якщо доведеться.

Далі вони мовчали, вечеряли в тиші; та Еовіна не зводила очей із Араґорна, і було видно, як вона страждає. Нарешті всі підвелися з-за столу, вклонилися, подякували господині й пішли спати.