Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

Але що то за день, він не сказав.

Колишні Охоронці Персня разом із Ґандалфом оселились у гарному будинку, і гуляли вони, де їм заманеться. І Фродо сказав Ґандалфові:

— Ти не знаєш, про який це день говорить Араґорн? Нам тут добре, й від'їжджати не хочеться; та дні минають, Більбо чекає, і дім мій — у Ширі.

— Щодо Більбо, — відповів Ґандалф, — то він чекає того самого дня і знає, що вас затримує. А що дні минають, то зараз лише травень і до розпалу літа ще далеко; і хоча здається, що все змінилося, так наче минула ціла епоха, проте для дерев і трави ще не минуло і року, відколи ти вирушив із дому.

— Піпіне, — сказав Фродо, — чи не ти говорив, що Ґандалф став не таким потайним, як колись? Гадаю, тоді він просто перевтомився. Та йому вже покращало.

А Ґандалф сказав:

— Багато хто воліє заздалегідь дізнаватися, що поставлять на стіл; але ті, хто готує бенкет, люблять зберігати таємницю; бо чим більша несподіванка, тим гучніші слова похвали. Та і сам Араґорн чекає умовного знаку.

Настав день, коли Ґандалф зник, і товариші не знали, що буде далі. А Ґандалф уночі вивів Араґорна з Міста до південного підніжжя гори Міндоллуїн; і там вони відшукали стежку, прокладену багато сторіч тому, якою тепер ніхто не зважувався ходити. Бо вона вела до усамітненого місця, куди піднімалися тільки королі. І крутими путівцями вийшли вони на високогірну долину під засніженими піками і стали над прірвою за Містом. І там роззирнулися доокіл, бо вже світало; і вони побачили вежі Міста ген унизу, мов білі олівці, освітлені сонячним промінням, і вся долина Андуїну була мов сад, а Похмурі Гори тонули в золотавій імлі. З одного боку виднілися сірі хребти Емін-Муїлу і блищав Раурос, мов далека зоря; з другого боку, аж до Пеларґіра, стрічкою звивалася Ріка, а ще далі на небокраї сяяла смужка Моря. І сказав Ґандалф:

— Ось твоє володіння, і воно стане ще більшим. Третя Епоха світу закінчилась і почалася нова; і твоє завдання — закласти її початок і зберегти все, що гідне бути збереженим. Багато чого вдалося врятувати, але багато чого й відійде; і влада Трьох Перснів також закінчилась. І всі землі, які ти бачиш, і ті, що лежать за обрієм, заселять люди. Бо настала доба їхнього панування, і Прадавній народ зів'яне чи відійде.

— Знаю, дорогий мій друже, — сказав Араґорн, — однак я хотів би, щоби ти і надалі залишався моїм радником.

— Ненадовго, — сказав Ґандалф. — Третя Епоха була моєю. Я був Ворогом Саурона, і завдання моє виконане. Незабаром я відійду. Тягар ляже на тебе та на твій народ.

— Але я помру, — сказав Араґорн. — Бо я смертний, і хоча я прямий нащадок Заходу і проживу значно довше за інших, усе одно часу не багато; і коли народяться та постаріють ті, хто зараз у материнському лоні, зістаріюсь і я. І хто правитиме Ґондором і тими, що шанують Місто, як королеву, якщо моє бажання не здійсниться? Дерево у Фонтанному Дворі й далі сухе та безплідне. Коли я побачу знак надії?

— Відвернися від зеленого світу, поглянь туди, де все здається мертвим і холодним! — сказав Ґандалф.

Араґорн обернувся і подивився на скелястий схил, що збігав од самого краю снігів, і, придивившись, помітив посеред пустища самотнє деревце. Й Араґорн піднявся туди і побачив, що на самій межі снігу проросло молоденьке деревце на три фути висотою. Воно вже випустило свіжі листочки, продовгуваті й гарні, темні зверху, сріблясті знизу, і на його верхів'ї розкрилася невеличка китиця квіток, чиї білі пелюстки сяяли, мов сніг на сонці.

І вигукнув Араґорн:

— Є! утувенієс! Я знайшов його! Це ж паросток Найдавнішого з Дерев! Звідки він тут узявся? Йому немає і семи років!

І Ґандалф підійшов, глянув на нього і сказав:

— Воістину, це паросток із роду Німлота Прекрасного з насіння Ґалатіліона, з плоду Тельперіона Багатойменного, Найдавнішого з Дерев. Хто знає, як з'явився він тут у призначений час? Це стародавнє священне місце, і напевно, насінину посіяли тут іще до того, як загинув останній король або як Дерево у дворі всохло. Кажуть, що хоч плоди Дерева визрівають і рідко, життя зберігається в ньому багато довгих років, і ніхто не передбачить, коли воно прокинеться. Пам'ятай про це. Бо щойно плід його дозріє, насіння потрібно посіяти, щоби рід його не загинув. Отут воно пролежало сховане в землі, так як нащадки Еленділа переховувалися на пустищах Півночі. А рід Німлота набагато старший за твій, королю Елессаре.

Араґорн обережно торкнувся деревця, і здалося, що воно ледве трималося за ґрунт і без ушкоджень відокремилося; й Араґорн відніс його до Цитаделі. Тоді сухе дерево викорчували з великою пошаною, та не спалили, а поклали в тиші Рат-Дінену. Й Араґорн посадив нове деревце у дворі біля фонтану, і воно швидко та радісно пішло в ріст, і коли настав червень, укрилося квітами.

— Ось і знамення, — сказав Араґорн, — і той день уже не далеко. І він виставив на стінах вартових.