Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Ні, кузино, це не хлопчики, — казала Іорет родичці з Імлот-Мелуї, котра стояла поруч. — Це періани з далекої країни дрібнолюдиків, і там вони, кажуть, великі князі. Я це добре знаю, бо сама доглядала за одним із них у нашому Домі. Вони маленькі, зате хоробрі. Уяви собі, кузино, один із них лише зі своїм зброєносцем пішов до Чорної Країни та сам-один боровся з Темним Володарем, і підпалив його Вежу, хочеш вір, хочеш — ні. Принаймні в Місті таке розказують.

Оце той, котрий іде біля нашого Ельфійського Самоцвіта. Я чула, вони близькі друзі. А він — просто диво, Ельфійський Самоцвіт: слова його доволі суворі, та серце в нього, кажуть, золоте. «У руках короля цілюща сила», — я так сказала, і так усе з'ясувалося. А Мітрандір, він сказав мені: «Довго пам'ятатимуть твої слова, Іорет», — і…

Та Іорет не встигла докінчити розповідь, бо заграла сурма, а після того настала мертва тиша. Тоді з Воріт вийшов Фарамир із Гуріном Ключарем, а за ними — четверо воїнів у високих шоломах і зі спорядженням Цитаделі, і несли вони велику скриньку з чорного лебетрону, оббиту сріблом.

Фарамир зустрів Араґорна посеред цієї площі, опустився на одне коліно і сказав:

— Останній намісник Ґондору просить звільнити його від служби. І він простягнув Араґорнові білий скіпетр; але Араґорн узяв скіпетр і тут же повернув його:

— Твоя служба не закінчується, і звання твоє належатиме тобі та твоїм нащадкам, доки не згасне мій рід. А тепер виконуй свої обов'язки!

Тоді Фарамир підвівся і дзвінким голосом проголосив:

— Народе Ґондору, слухай слово намісника! Прийшов нарешті той, кому справедливо належить королівський престол. Ось перед вами Араґорн, син Араторна, вождь дунаданів Арнору, капітан західного війська, витязь Північної Зірки, власник Меча Перекованого, переможний у битві, чиї руки приносять зцілення, Ельфійський Самоцвіт, Елессар із роду Валанділа, син Ісілдура, сина Еленділа з Нуменору. Чи може він стати королем і вступити до Міста?

І все військо, й увесь народ одностайно закричали: «Так!» А Іорет пояснила родичці:

— Це в нашому Місті така церемонія, бо він уже заходив сюди, — я вже тобі розказувала; і от він каже мені…

І тут їй знову довелося замовкнути, бо заговорив Фарамир:

— Народе Ґондору, мудреці кажуть, що, за старим звичаєм, король повинен одержати корону від свого батька перед його смертю; якщо ж це було неможливо, то він повинен сам піти до склепу й узяти її з рук покійного батька. Та оскільки нині все треба робити інакше, то, скориставшись владою намісника, я приніс сюди з Рат-Дінену корону Еарнура, останнього короля, котрий правив за життя наших прабатьків.

Тоді вартові підійшли, і Фарамир відкрив скриньку, й дістав із неї стародавню корону. Вона нагадувала шоломи вартових Цитаделі, та була вища, вся біла, і крила з обох боків були вироблені з перлів і срібла у формі крил чайки, бо такою була емблема королів, котрі припливли з-за Моря; і сім адамантів сяяли на обручі, а на верхівці шолома ще один самоцвіт горів полум'ям.

Тоді Араґорн узяв корону, підняв над головою і сказав:

— Ет Еарелло Ендоренна утулієн. Сіноме маруван ар Гільдіньяр тенн Амбар-метта!

То були слова, які сказав Еленділ, коли приплив Морем на крилах вітрів: «Через Велике Море до Середзем'я я прибув. І в цьому місці залишуся я та мої нащадки навік-віки».

Та, на подив народу, Араґорн не одягнув корону, а повернув її Фарамирові та сказав:

— Завдяки зусиллям і мужності багатьох повернулася до мене моя спадщина. На знак удячності я хотів би, щоби корону подав мені Персненосець, а коронує мене нехай Мітрандір, якщо така його воля; адже все здійснилося згідно з його задумами, і це — його перемога.

Тоді виступив Фродо й узяв корону з рук Фарамира, й підніс її Ґандалфові; Араґорн опустився на коліна, і Ґандалф поклав Білу Корону на його голову та сказав:

— Відтепер настають дні короля, і нехай буде його країна благословенна, доки не похитнуться престоли валарів!