Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

Еовіна подивилася на Фарамира довгим поглядом; і Фарамир сказав:

— Не зневажай співчуття, яке є дарунком щирого серця, Еовіно! Та я і не пропоную тобі співчуття. Бо ти з високого роду, і ти здобула славу, якої ніколи не забудуть; і ти така прекрасна, що твою красу не описати навіть ельфійськими словами. І я люблю тебе. Спочатку твоя печаль зачепила моє серце. Але тепер, навіть якби була ти найвеселішою та безстрашною, якби була ти щасливою королевою Ґондору, я все одно любив би тебе. Еовіно, чи ж любиш ти мене?

І серце Еовіни стрепенулось, і нарешті вона все зрозуміла. Раптом відійшла зима, і сонячне проміння осяяло її.

— Я стою на Мінас-Анорі, Вежі Сонця, і ось! Тінь відійшла! Не буду я носити зброї, не змагатимуся з великими вершниками, не втішатимуть мене бойові гімни. Я стану цілителькою та любитиму все, що росте і плодоносить. — Вона знову глянула на Фарамира. — І вже не хочу я бути королевою, — сказала вона.

І Фарамир весело розсміявся.

— Це добре, бо я також не король. Але я одружуся з Білою Панною Рогану, якщо такою буде її воля. І ще, якщо така буде її воля, ми підемо за Ріку й оселимось у щасливі дні у прекрасному Ітілієні, й насадимо там сад. І де ступатиме Біла Панна, там усе радісно розцвітатиме.

— Але тоді мені доведеться покинути свій народ, витязю Ґондору? Твої гордовиті ґондорці скажуть про тебе: «Ось іде лицар, який приборкав дикунку з Півночі! Невже не знайшлося для нього дівчини нуменорського роду?»

— І нехай собі кажуть, — мовив Фарамир.

І він пригорнув її та поцілував під ясним небом, і байдуже було йому, що стоять вони в усіх на очах. І багато хто справді бачив, як вони, осяяні сонцем, спустилися зі стіни та пішли, тримаючись за руки, у Дім Цілителів.

І сказав Фарамир Старшому цілителеві:

— Ось Еовіна Роганська, і вона повністю зцілилася.

І цілитель сказав:

— Тоді я відпускаю її з-під своєї опіки та прощаюся з нею, і нехай вона ніколи вже не хворіє. Я доручаю її намісникові Міста, доки не повернеться її брат.

Але Еовіна відповіла:

— Ні, тепер, коли я вільна йти, я залишаюся. Бо цей дім став мені милішим за всі домівки на світі.

І вона залишилась у Домі Цілителів до повернення короля Еомера.

Місто приготувалося до зустрічі короля; і звідусіль сходився народ, бо звістка розлетілась усім Ґондором, від Мін-Ріммону аж до Піннат-Ґеліну та далеких узбереж; і всі, хто міг, поспішали до Міста. І на вулицях знову з'явилися жінки та гарні діти: вони поверталися додому з оберемками квітів; із Дол-Амрота прибули арфісти, найкращі арфісти в Ґондорі; і прийшли ті, хто грав на віолах, флейтах і на срібних рогах, і дзвінкоголосі співаки з долин Лебенніну.

Нарешті настав вечір, коли зі стін стало видно розкинуті в полі намети, й усю ніч у Місті не гасили світло, чекаючи ранку. І коли ясного світанку сонце піднялося над горами сходу, не вкритими тінню, тоді задзвонили всі дзвони, й усі стяги замайоріли на вітрі, а на Білій Вежі востаннє підняли над Ґондором прапор намісників, яскраво-срібний, мов сніг на сонці, без гербів і гасел.

Капітани Заходу повели полки до Міста, а люди дивилися зі стін, як рухаються вони, стрій за строєм, сяючи в ранковому промінні та переливаючись, мов срібло. І так вони вийшли на дорогу до Міста і зупинилися за кількадесят кроків од стіни. Ворота ще не відбудували, та поперек проїзду поставили бар'єр, і біля нього стояли вартові в чорно-срібному та з оголеними мечами. А перед бар'єром стояли намісник Фарамир, Гурін Ключар та інші капітани Ґондору, і панна Еовіна Роганська з маршалом Ельфгельмом і лицарями Марки; а по обидва боки Воріт зібралася велика юрба у святковому барвистому одязі, з оберемками квітів.

Перед стінами Мінас-Тіріта утворилася велика площа, і довкола її обступили лицарі й воїни Ґондору та Рогану і мешканці Міста й усього краю. Настала цілковита тиша, коли першими з війська вийшли дунадани в сірих зі сріблом плащах; попереду повільно крокував Араґорн. Він був у чорній кольчузі зі срібним поясом, у довгій білосніжній мантії з великим зеленим самоцвітом на комірі, що сяяв іздалеку; голова його була непокрита, лише зірка на срібному вінці прикрашала чоло. З ним ішли Еомер Роганський, князь Імрагіл, Ґандалф, увесь у білому, та чотири невисокі фігурки, і на них задивлялися люди.