Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Фродо ворухнувся. І раптом згадав Фарамира. «Отже, буря знялася, — подумав він. — Сила-силенна мечів і списів іде на Осґіліат. Чи встигне Фарамир перейти ріку? Він говорив про війну, та чи міг знати, коли вона почнеться? І хто втримає броди під натиском Короля Дев'ятьох Вершників? А армії ще ж підійдуть. Я запізнився. Кінець усьому. Я надто барився на шляху. Тепер кінець. Навіть якщо я виконаю завдання, ніхто про це не довідається. Нікому буде про це розповісти. Усе зійде нанівець». Його здолала слабкість, і він заплакав. А військо Морґула і далі йшло через міст.

Тоді з далекої далечіні, мовби зі спогадів про Шир якогось сонячного світанку, коли починався день і відчинялися двері, до нього долинув голос Сема.

— Прокиньтеся, пане Фродо! Прокиньтеся! — Якби голос додав: «Сніданок на столі», — Фродо не дуже би здивувався. Та Сем квапив:

— Прокиньтеся, пане Фродо! Вони вже пройшли.

Пролунав глухий брязкіт. Ворота Мінас-Морґула зачинились. Останній ряд списів зник за поворотом. Вежа навпроти і далі щирилася на них, але світло вже пригасало. Усе місто поринало в похмуру темряву і тишу. Але настороженість його не послабшала.

— Прокиньтеся, пане Фродо! Вони вже пройшли, і нам добре би забиратися. Там залишилося щось живе, щось із очима або якийсь розум, що може бачити, якщо хочете; і чим довше ми тут, на одному місці, тим швидше він нас помітить. Ходімо звідси, пане Фродо!

Фродо підвів голову, а тоді встав. Розпач його не покинув, але слабкість минула. Він навіть невесело посміхнувся, нараз відчувши так само чітко, як хвилину тому відчував протилежне, що він має зробити те, що має, якщо зможе, а чи дізнається про це Фарамир, чи Араґорн, чи Елронд, чи Ґаладріель, чи Ґандалф, чи хто-небудь іще — не важливо. Він узяв ціпок в одну руку, Фіал — у другу. Коли помітив, що ясне світло вже сочиться поміж пальцями, заховав Фіал за пазухою, біля серця. Тоді, відвернувшись від міста Морґула, тепер лише сірої тіні за чорним проваллям, він приготувався іти вгору.

Ґолум, здається, відповзав кудись у темряву карнизом, коли відчинялися ворота Мінас-Морґула, і залишав гобітів самих. Тепер він виповз із темряви, цокаючи зубами і ляскаючи в долоні.

— Тупі! Безголові! — сичав він. — Швидше! Хай не думають, що небезпека минула. Не минула. Швидше!

Гобіти нічого не відповіли, але полізли за ним на карниз. Їм це анітрохи не подобалося, хоч і після стількох небезпек за плечима; та сходження тривало недовго. Невдовзі стежка дійшла до заокругленого виступу в гірському хребті й там раптом ковзнула у вузьку розколину в скелі. Вони підійшли до першого прогону сходів, про які згадував Ґолум. Темрява була майже чорна, й нічого далі на відстані простягнутої руки видно не було; та очі Ґолума блідо горіли за кілька кроків попереду, коли він обертався до них.

— Обережно! — прошепотів він. — Сходинки. Багато сходинок. Ступайте обережно!

Обережність була не зайва. Спочатку Фродо та Сем відчули себе досить вільно поміж стінами обабіч, але сходи були круті, майже як драбина, й, підіймаючись усе вище, гобіти дедалі більше усвідомлювали, яке довге та чорне провалля позаду. І східці були вузькі, різної висоти і часто по-зрадницьки слизькі: витерті і гладкі по краях, деякі розтріскані, окремі з них розсипалися під ногами. Гобіти дерлися щосили, аж поки не почали відчайдушно чіплятися руками за верхні сходини, підтягуючи потомлені ноги; і чим глибше врізалися сходи в гору, тим вище здіймались у них понад головами скелясті стіни.

Нарешті, якраз коли вони відчули, що далі йти вже не можуть, побачили над собою вирячені очі Ґолума.

— Вилізли, — прошепотів він. — Перші сходи позаду. Розумні гобіти вибралися так високо, дуже розумні гобіти. Ще кілька маленьких кроків — і все, так.

Запаморочений і втомлений Сем, а за ним — Фродо виповзли на останню сходинку і посідали, розтираючи стегна та коліна. Вони сиділи у глибокому темному проході, який і далі підіймався, та був уже похиліший і без сходинок. Ґолум не дав їм довго відпочивати.

— Тут іще одні сходи, — сказав він. — Набагато довші сходи. Відпочинете, коли виберемося ними. Ще не зараз.

Сем застогнав:

— Ти сказав, ще довші?

— Так, так, довші, — відповів Ґолум. — Але не такі важкі. Гобіти вилізли Прямими Сходами. Далі йдуть Гвинтові Сходи.

— А що за ними? — запитав Сем.