Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Я би тої води не пив, хоч би й умирав од спраги. Якесь воно тут усе зловісне. — Сем потягнув носом. — А запах який! Ви помітили? Якийсь дивний запах, затхлий. Не подобається мені.

— Мені тут узагалі нічого не подобається, — сказав Фродо, — ні земля, ні небо, ні сходи, ні камінь. І ґрунт, і вода, і повітря — все здається проклятим. Але нас сюди вивела наша дорога.

— Так, так воно і є, — погодився Сем. — Але ми би не були зараз отут, якби більше знали заздалегідь. Утім, гадаю, так завжди виходить. Хоробрі вчинки — зі старих легенд і пісень, пане Фродо: пригоди, як я їх колись називав. Колись мені здавалося, що казкові герої просто йшли і шукали собі пригод, бо їм того хотілося, бо так цікавіше, а життя трохи нудне, — заради розваги, так би мовити. Але насправді все зовсім не так у переказах, насправді важливих чи тих, які зостаються в пам'яті. Герої просто в них якось опинялися, зазвичай, як ви сказали, їх туди виводила їхня дорога. Та я певен, що в кожного було чимало шансів, як і в нас, повернутися назад, тільки вони не зробили того. А якщо повертали — ми про це не знаємо, бо про них забулося. Ми чуємо лише про тих, котрі пішли далі, й не всі до щасливого кінця, зауважте; принаймні не до такого кінця, який самі герої, а не слухачі, назвуть щасливим. Знаєте, прийти додому так, ніби все гаразд, хоч насправді не зовсім, — як то було зі старим паном Більбо. Але такі історії — не з найцікавіших, хоча саме в таких найкраще опинятися! Хотів би я знати, в яку історію потрапили ми?

— І я хотів би, — сказав Фродо. — Та не знаю. І так завжди зі справжніми історіями. Згадай будь-яку з твоїх улюблених. Ти можеш знати чи здогадуватися, що це за оповідь, зі щасливим чи сумним кінцем, але самі герої того не знають. А ти і не хочеш, аби знали.

— Ні, певно, що ні. Ось Берен і не сподівався ніколи, що здобуде Сильмарил зі Залізної Корони Танґородриму, але ж здобув, а подорож його була гірша і загроза страшніша, ніж у нас. Але то довга історія, звісно, й від щастя йде до нещастя і ще далі, — а потім Сильмарил переходить до Еаренділа. Але ж, пане…. чому я раніше про це не подумав! У нас є… у вас є частка його світла в зоряній склянці, яку подарувала вам Володарка! Гей, якщо подумати, то ми і далі в тій самій пригоді? Вона триває. Чи великі історії не закінчуються?

— Ні, ніколи не закінчуються як історії, — сказав Фродо. — Та герої в них приходять і відходять, коли виконають ролі. Ми виконаємо нашу роль пізніше… чи раніше.

— І тоді ми і відпочинемо, і виспимося, — сказав Сем. Він похмуро усміхнувся. — Саме це я маю на увазі, пане Фродо. Маю на увазі простий відпочинок, і сон, і пробудження зранку, щоби вийти в сад і попрацювати. Оце насправді й усе, про що я мрію весь час. Усі великі та важливі плани не для таких, як я. Та все-таки цікаво, чи складуть про нас пісні або легенди. Ми зараз у самісінькій історії, звісно; та чи хтось складе повість, розумієте, щоби її розповідали біля каміна або читали з великої грубої книжки з червоними та чорними літерами, роки за роками. І чи скаже хтось: «Розкажи-но про Фродо та Перстень!» А йому на це: «Так, це одна з моїх найулюбленіших історій. Фродо був дуже хоробрий, правда, тату?» «Правда, синку, найсла-ветніший із гобітів, а це багато про що говорить».

— Аж надто багато, — сказав Фродо і розсміявся, голосно й від усього серця. Такого сміху не чули тут, відколи Саурон прийшов до Середзем'я. Семові раптом здалося, що каміння почало прислухатись, а високі скелі схилилися над ними. Та Фродо їх не помічав; він знову засміявся.

— Знаєш, Семе, — сказав він, — тебе послухати — то так весело стає, ніби історія вже написана. Але ти викинув одного з головних героїв — Семвайза Незламного. «Розкажи ще про Сема, тату. Чому в книжці так мало його слів, тату? Вони мені подобаються, вони смішні. І Фродо не зайшов би далеко без Сема, правда, тату?»

— Ну, пане Фродо, не насміхайтеся. Я ж серйозно.

— І я теж, направду. Ми трохи забігли наперед. Ми з тобою, Семе, поки що застрягли в найгіршому місці всієї оповіді, й цілком імовірно, що хтось може сказати на цих рядках: «Закрий книжку, тату; далі ми не читаємо».

— Можливо, — відповів Сем, — але я би такого не сказав. Завершені та ще й укладені в розповідь справи виглядають інакше. От навіть Ґолум може бути гарним у книжці, кращим, аніж тут, коли він біля вас. І він сам, за його ж словами, колись любив слухати історії. Цікаво, ким він себе бачить — позитивним чи негативним героєм? Ґолуме! — покликав Сем. — Хочеш бути позитивним… ну, і куди ж він знову подівся?

Ґолума не було видно ні біля їхнього сховку, ні в пітьмі неподалік. Він відмовився від їхньої їжі, та, як завжди, зробив ковток води; а потім нібито вклався спати. Гобіти думали, що принаймні одним із його зацікавлень під час учорашньої тривалої відсутності було вполювати щось собі до смаку; і тепер він знову вислизнув під час їхньої розмови. Але куди цього разу?

— Не подобається мені, що він отак зникає без попередження, — буркнув Сем. — А надто зараз. Тут нічого ловити, хіба би він собі якийсь камінь уподобав. Тут же немає навіть клаптика моху!

— Не варто зараз ним перейматися, — сказав Фродо. — Ми би сюди не зайшли, навіть не наблизилися би до перевалу, якби не він, тому мусимо змиритися з його звичками. Якщо він бреше, ну, то значить бреше.

— І все одно найкраще за ним пильнувати. Тим паче, якщо він бреше. Пам'ятаєте: він ніколи не говорив, чи охороняється цей перевал.

І ось там вежа — можливо, вона порожня, а можливо — й ні. А може, він пішов їх покликати, орків чи кого там іще?

— Ні, напевно, ні, — відповів Фродо. — Навіть якщо він щось замислив, а це цілком імовірно. Усе-таки не думаю, що він піде по орків чи ще якихось слуг Ворога. Навіщо стільки чекати, і дертися через усі ці гори, й підійти аж до самої землі, якої він так боїться? Він уже безліч разів міг зрадити нас оркам. Ні, якщо він і замислив щось, то якісь дрібні збитки, на його думку, доволі зачаєні.

— Так, мабуть, ви праві, пане Фродо, — погодився Сем. — Але це мене не дуже заспокоює. Я не помиляюся: я не сумніваюся, що мене він передав би оркам залюбки. Тільки я забув — його Дорогесенький. Ні, весь час то був «Дорогесенький для бідного Смеаґола». Це найважніша ідея в усіх його задумах, якщо вони в нього є. Та як йому допоможе те, що він нас сюди притягнув, цього я не второпаю.

— Можливо, він і сам точно не знає, — відповів Фродо. — І я сумніваюся, що він має якийсь чіткий план у тій затуманеній голові. Гадаю, він справді намагається врятувати Дорогесенького від Ворога, наскільки може. Бо якщо Ворог його дістане, то і для Ґолума це буде цілковитим крахом. Але інша його половина, мабуть, просто тягне час і чекає якоїсь нагоди.