Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Ото дурень! — сказав він до себе, розплющуючи очі й дивуючись, чому це він лежить у кущах. — Люлька ж завжди з тобою — в торбі!

Раптом він усвідомив, що, по-перше, люлька, може, й у торбі, але тютюну він не має, а по-друге, до Торбиного Кута сотні миль. Він сів. Було майже зовсім темно. Чому господар дозволив йому спати довше, ніж до вечора?

— Ви не спали, пане Фродо? — спитав він. — Котра година? Вже, мабуть, пізно!

— Ні, не пізно, — сказав Фродо. — Тільки день чомусь темнішає, а не світліє: чимдалі похмуріший. Якщо я не помиляюся, ще і полудня не було, а ти спав лише якісь три години.

— Хотів би я знати, що відбувається, — сказав Сем. — Насувається гроза? Якщо так, то вона буде страшна. Пошкодуємо, що сидимо не в якійсь глибокій норі, а просто під кущами. — Він прислухався. — Що це? Грім, чи барабани, чи що?

— Не знаю. Так шумить уже давно. Чи то земля так дрижить, чи просто повітря у вухах гупає.

Сем роззирнувся.

— А Ґолум де? Ще не повернувся?

— Ні. І не показувався.

— Ну, я за ним не нудьгую. Правду кажучи, ще ніколи не брав я в дорогу нічого такого, що загубив би з меншим жалем. Але це в його стилі: стільки пройти, а потім піти і загубитися, якраз коли він найбільше нам потрібний… Тобто коли міг би стати у пригоді, в чому я сумніваюся.

— Ти забув про Болота, — сказав Фродо. — Сподіваюся, з ним нічого не трапилося.

— А я сподіваюся, що він не задумав ніякої каверзи. І не втрапить у чужі руки, так би мовити. Бо якщо втрапить — тоді лихо нам.

У ту мить знову пролунав розкотистий гуркіт, тепер голосніший і нижчий, аніж до того. Земля затремтіла в них під ногами.

— Здається, ми вже у біді, — мовив Фродо. — Боюся, що наша подорож завершується.

— Можливо, — сказав Сем. — Але поки живу — доти сподіваюся, як було казав мій Дідусь. «І потребую харчу», — зазвичай додавав потім. Ви перекусіть, пане Фродо, а тоді подрімайте.

Було, як визначив Сем, пополудні. Визирнувши зі сховку, він побачив світ без світла й тіней, що поступово танув у розмитому безбарвному мороці. Було задушливо, однак прохолодно. Фродо спав неспокійно, перевертався і щось бурмотів. Двічі Семові вчувалося, ніби Фродо вимовляв ім'я Ґандалфа. Час тягнувся вкрай поволі. Раптом у Сема за спиною щось засичало, і, обернувшись, він побачив Ґолума, який стояв на всіх чотирьох і пронизував їх палючими очима.

— Вставайте, вставайте! Вставайте, соньки! — шепотів він. — Вставайте! Немає часу. Мусимо рушати, так, рушати негайно. Немає часу!

Сем глянув на нього здивовано: Ґолум був наляканий, а може, схвильований.

— Іти зараз? Що ти задумав? Ще ж рано. Ще навіть не час чаювання, принаймні не час у тих пристойних місцях, де подають чай.

— Дурень! — пирскнув Ґолум. — Ми не у пристойних місцях. Час збігає, так, швидко збігає. Немає часу. Мусимо йти. Вставай, Хазяїне, вставай!