Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Побачимо, — пошепки відповів Ґолум. — О, так, побачимо!

— Ти, здається, говорив про тунель, — сказав Сем. — Там нема тунелю чи якогось проходу?

— О, так, там є тунель. Але гобіти зможуть перепочити перед входом. Якщо пройдуть через нього, то будуть біля вершини. Біля самої вершини, якщо пройдуть. О, так!

Фродо затремтів. Піднімаючись, він спітнів, а зараз йому стало холодно та вогко, до того ж у темному переході тягнуло студінню з невидимих висот. Він підвівся й рішуче випростався.

— Ну, ходімо далі! Тут не місце для сидіння.

Прохід, здавалося, простягнувся на милі, й постійно зверху дуло прохолодне повітря, чимдалі посилюючись до різкого вітру. Гори неначе намагалися залякати їх смертельним подихом, відвернути від таємниць своїх вершин або здмухнути у темряву в них за спинами. Гобіти зрозуміли, що дійшли до кінця, лише коли раптом не виявили стіни праворуч. Майже нічого не було видно. Великі чорні безформні маси і темно-сірі тіні бовваніли вгорі та довкола них, але час від часу мутно-червоне світло спалахувало під низькими хмарами, на якусь мить висвітлюючи високі піки, попереду і обабіч, які, мов колони, підтримували широченний провислий дах. Здавалося, вони видерлися на висоту сотень футів, на широкий уступ скелі. Ліворуч була круча, праворуч — безодня.

Ґолум повів їх попід самою кручею. Догори вже не піднімались, але шлях був нерівний і небезпечний у темряві, з купами навалених брил і потрощеного каміння. Просувалися повільно та обережно. Скільки годин минуло, відколи вони ступили в Морґульську Долину, не знав ані Фродо, ні Сем. Ніч здавалася нескінченною.

Нарешті вони знову опинилися перед стіною і ще раз побачили перед собою сходи. Вони знову зупинились і знову почали дертись угору. Сходження було довге й утомливе; та ці сходи не врізались у гірський схил. Тут велетенська стіна урвища стала пологішою, і нею гадюкою звивалася стежка. В одному місці вона відповзала прямо до краю темної безодні, і Фродо, глянувши вниз, побачив широченну глибоку яму великої ущелини біля входу в Морґульську Долину. На її дні мерехтіла, наче жук-світляк, дорога Примар від мертвого міста до Безіменного Перевалу. Фродо поспіхом відвернувся.

Усе далі й далі зміїлись і повзли сходи, аж поки останній прогін, короткий і прямий, вивів їх на новий рівень. Стежка відхилялася від основної дороги у глибокій ущелині й зараз ішла своїм небезпечним шляхом по дну неглибокого яру до найвищих хребтів Ефель-Дуату. Гобіти ледве розрізняли високі шпилі та зазубрені скелі по обидва боки, а поміж ними глибокі тріщини та провалля, чорніші за ніч, у яких забуті зими роз'їдали і дробили похмурий камінь. Тепер червоне світло в небі здавалося яскравішим; хоча важко було сказати, чи справді в цьому краю тіні наставав жахливий світанок, чи вони бачили тільки полум'я, роздмухане Сауроновим гнівом у підземеллях Ґоргороту. А ще далі та ще вище Фродо, підвівши голову, побачив, як він припускав, кінець його гіркого шляху. Супроти понурої заграви східного неба в найвищому хребті окреслювалася розколина, вузька, глибоко врізана поміж двома чорними відрогами; і на кожному стримів скелястий шпичак.

Він зупинився і придивився краще. Ріг ліворуч був високий і тонкий; і на його верхівці горів червоний вогонь, або, може, це крізь отвір просвічувалася червона заграва землі поза ним. Тепер він збагнув: то була чорна вежа, яка нависала над перевалом. Він торкнув Сема за руку і показав туди рукою.

— Мені це не подобається! — сказав Сем. — Отже, це твоє таємне місце охороняється, — гаркнув він до Ґолума. — І ти про це знав, наскільки я розумію?

— Тут за всіма шляхами стежать, так, — відповів Ґолум. — Звісно, що так. Але гобіти мусять спробувати. За цим можуть стежити найменше. Можливо, всі пішли на велику битву, можливо!

— Можливо, — буркнув Сем. — Ну, але туди нам усе ще далеко, та і високо. І ще той тунель. Гадаю, вам слід відпочити, пане Фродо. Не знаю, чи день зараз, чи ніч, але ми все йдемо і йдемо.

— Так, мусимо відпочити, — погодився Фродо. — Знайдемо якийсь куток, захищений від вітру, і наберемося сили… перед останнім стрибком.

Саме так він це зараз розумів. Жах тієї землі за горами і те, що слід було там здійснити, здавалися ще надто далекими, щоби непокоїти. Зараз він зосередився тільки на тому, як подолати чи обійти цей неприступний мур і сторожу. Щойно він здійснить цю неможливу річ, тоді якимось чином і його завдання буде виконане, — так принаймні йому здавалось у ту темну годину втоми, коли він пробирався кам'янистою тінню під Кіріт-Унґолом.

Вони присіли в темній розколині між двома скелями: Фродо та Сем — трохи глибше, а Ґолум припав до землі біля виходу. Тут гобіти поїли, як їм здавалося, востаннє перед сходженням до Безіменної Землі, а може, востаннє разом. Їли вони харчі з Ґондору та хлібці з Лорієну і трохи попили. Але ощадливо, лише по ковтку, щоби промочити сухе горло.

— А де ми далі братимемо воду? — запитав Сем. — Адже і там вони п'ють? Орки п'ють, хіба ні?

— Так, п'ють, — відповів Фродо. — Та не будемо говорити про це. Їхні напої не для нас.

— Тоді тим більше треба наповнити фляги, — не вгавав Сем. — Але тут ніде немає води: я не чув, щоби хоч якесь джерело дзюркотіло. Зрештою, Фарамир усе одно попереджав, аби не пили води в Морґулі.

— Не пити води, яка витікає з Імлад-Морґулу, так він казав, — уточнив Фродо. — А ми зараз не в долині, тож якщо натрапимо на джерело, то воно буде стікати в долину, а не витікати з неї.