Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Він учепився у Фродо, той, раптово розбуджений, сів і схопив його за руку. Ґолум вирвався й відстрибнув.

— Без дурниць, — засичав він. — Треба йти. Немає часу! Нічого іншого вони не могли від нього добитися. Де він був і що примушувало його так поспішати, він не пояснив. Сема переповнювали підозри, й він того не приховував; але Фродо не виказував, що було в нього на думці. Він зітхнув, закинув торбу за спину і приготувався рушати в темряву.

Надзвичайно обачно Ґолум повів їх униз по схилу, де було можливо — притримуючись кущів, а відтак перебігаючи, зігнувшись майже до землі, через відкритий простір; але світло було таке неясне, що навіть гостроокі дикі звірі заледве помітили би гобітів у їхніх сірих плащах із каптурами і не зачули би їхніх обережних кроків. Вони пройшли нечутно, так що не тріснула жодна гілочка, не ворухнувся жоден листочок.

Отак ішли вони майже годину, мовчки, один за одним, привалені мороком і глухою тишею, яку час від часу порушували тільки віддалений гуркіт грому чи гуркіт барабанів десь між горами. Від свого сховку вони опустилися просто вниз, а відтак, повернувши на південь і вибираючи якомога пряміший шлях похилим нерівним схилом, піднялись у гори. Невдовзі перед ними чорною стіною забовваніла смуга дерев. Підійшовши ближче, вони побачили, що ці дерева височезні, на вигляд дуже старі, крони їхні оголені та поламані, мовби над ними промчала буря з блискавкою, та не змогла зовсім змести їх і вирвати з глибоченним корінням.

— Роздоріжжя, так, — прошепотів Ґолум перші слова від самого сховку. — Нам туди.

Повернувши на схід, він повів їх схилом угору; і тоді раптом перед ними відкрилася Південна Дорога, що завертала біля підніжжя гори і зникала у великому колі дерев.

— Тільки сюдою, — шепнув Ґолум. — Інших стежок нема. Ніяких стежок. Мусимо йти до Роздоріжжя. Швидше! І тихо!

Скрадливо, мов розвідники у ворожому таборі, вони вибігли на дорогу і ковзнули під кам'яну дамбу, самі сірі, як каміння, нечутно, мов коти на ловах. Урешті, підійшли до дерев і опинились у широкому колі без покрівлі, відкритому до понурого неба; і просвіти між здоровенними стовбурами здавалися великими темними арками якогось зруйнованого замку. Посередині кола перетиналися чотири шляхи. Позаду них ішла дорога до Мораннону; попереду вона бігла в довгу подорож на південь; праворуч дорога зі старого Осґіліата дерлася догори і за перехрестям вела на схід у темряву: четвертим був той шлях, яким вони мали пройти.

Постоявши якусь мить, аби вгамувати страх, Фродо раптом помітив світло, яке червоними відблисками лягло на обличчя Сема. Повернувшись до джерела світла, він побачив за аркою стовбурів дорогу до Осґіліата, що стрічкою збігала вниз, усе вниз, на захід. Ген там, за сумним Ґондором, поглинутим сутінками, сідало Сонце, нарешті знайшовши край широкої пелени хмар і падаючи в загрозливий вогонь іще не заплямованого Моря. На мить світло впало на величезну сидячу постать, незворушну та горду, схожу на когось із кам'яних королів Арґоната. Роки роз'їли її, ворожі руки понівечили. Голови не було, а на її місце варвари ввіткнули абияк обтесаний кругляк із грубо намальованою оскаленою пикою та великим червоним оком посеред чола. Коліна, високий трон, а також увесь постамент були подряпані та запаскуджені брудними символами племен Мордору.

Раптом Фродо помітив голову старого короля, освітлену скісним променем: вона лежала на узбіччі дороги.

— Семе, поглянь! — скрикнув він. — Глянь! Король повернув собі корону!

Очниці короля були порожні, а різьблена борода розтріснута, але високе суворе чоло прикрашала корона зі срібла та золота. Повзуча рослина з квітками, схожими на білі зірочки, обплела чоло, мов у пошанівку до скинутого короля, а у тріщинах кам'яних кучерів виблискував жовтий очиток.

— Їхня перемога не вічна! — мовив Фродо.

Тієї ж миті випадковий промінь згас. Сонце ковзнуло донизу і зникло, ніби раптом загасили лампу, і настала чорна ніч.

VIII. Сходи Кіріт-Унґолу

Ґолум смикав Фродо за полу плаща і сичав від страху та нетерпіння:

— Мусимо йти, — казав він. — Тут не можна стояти. Поспішайте! Фродо неохоче повернувся спиною до заходу й пішов, куди повів його провідник, у темряву на схід. Вони вийшли з кола дерев і почвалали дорогою в гори. Спочатку шлях ішов прямо, та невдовзі почав відхилятися на південь, аж доки не вивів їх до скелястого відрогу, який вони помітили ще здалеку. Чорний і грізний завис він над ними, темніший за темне небо вгорі. Прокравшись попід тінню відрогу, дорога повернула на схід, а далі подерлася круто вверх.

Фродо та Сем понуро брели дорогою, перевтомлені й тому байдужі до небезпеки. Фродо схилив голову; тягар знову гнув його донизу. Щойно проминули вони велике Роздоріжжя, як вага Персня, майже забута в Ітілієні, почала знову зростати. Тепер, коли підйом під ногами покрутішав, Фродо втомлено підвів голову; і тут він побачив його, як і попереджав Ґолум, — місто Примар Персня. Фродо прихилився до кам'яного схилу.

Довга похила долина, глибока похмура ущелина, втікала в гори. У її глибині, де сходилися два хребти, високо у скелястому гнізді на чорних схилах Ефель-Дуату, височіли мури та вежа Мінас-Морґула. Усе довкола було темне, і небо, і земля, та вежа світилася. Вона ряхті-ла місячним сяйвом, що колись у давнину струменіло крізь мармурові стіни Мінас-Ітіля, Вежі Місяця, чисте і променисте в долині серед гір, а тепер було спіймане. Лилося воно тьмяніше, ніж світло хворобливого місяця, що надто поволі звільняється від затемнення, коливалось і сочилося, мов огидні випари розпаду, трупне світіння, світло, яке нічого не освітлює. У мурах і вежі незчисленними чорними дірами зяяли вікна, вдивляючись у порожнечу; а сама верхівка вежі поволі оберталася, спочатку в один бік, потім — у другий, величезна примарна голова, що зирила в ніч. На якусь мить троє мандрівників завмерли, зіщулившись, не в змозі відвести очей. Ґолум опам'ятався перший. Він знову смикнув гобітів за плащі, та не промовив ані слова. Мало не тягнув їх за собою. Кожен крок вимагав особливих зусиль, і час неначе сповільнив біг, так що на те, щоби підняти ногу і знову її опустити, потрібні були остогидлі хвилини.

Отак поволі вони дійшли до білого мосту. Тут дорога, ледве освітлена, перетинала потік, що збігав ущелиною, і, хитро звиваючись, вела до міських воріт — чорного отвору в зовнішньому колі північних мурів. Широкі низини лежали по обидва береги потоку, тінисті луки, порослі блідими білими квітами. Вони також світилися, красиві, та водночас жахливої форми, ніби почвари з кошмарного сну; й від квітів розходився млосний, цвинтарних дух; запах тліні висів у повітрі. Від луки до луки перестрибував міст. Фігури стояли на його початку — вміло вирізьблені образи людей і тварин, — але всі потворні й огидні. Вода під ним пливла тихо і парувала, та випари, які здіймались і клубочилися довкола мосту, були жахливо холодні. Фродо запаморочилось у голові й потемніло в очах. Тоді раптом ніби якась сила взяла гору над його волею, він зірвався і побіг, витягнувши руки, голова його хилиталася з боку на бік. Сем і Ґолум побігли за ним. Сем схопив і підтримав свого господаря, коли той спіткнувся і мало не впав, просто перед самим мостом.