Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Не туди! Ні, не туди! — зашепотів Ґолум, але його подих крізь зуби розірвав важку тишу, мов свист, і, нажаханий, він припав до землі.

— Зупиніться, пане Фродо! — пробурмотів Сем на вухо Фродо. — Поверніться! Не туди. Ґолум каже, що нам не туди, і тут я з ним погоджуюся.

Фродо провів рукою по чолі й відірвав очі від міста на горі. Сяйлива вежа його зачаровувала, й він боровся з бажанням помчати освітленою дорогою до міських воріт. Нарешті зі зусиллям він обернувся до вежі спиною, відчуваючи водночас, як Перстень чинить йому опір, обважнівши на ланцюгу довкола шиї; і очі Фродо також, коли він відвів погляд, мовби осліпли на якийсь час. Темрява перед ним була непроглядна.

Ґолум, повзучи по землі, мов перелякана тварина, вже зникав у пітьмі. Сем вів і підтримував господаря, намагаючись не відставати від Ґолума. Неподалік від ближнього берега, біля самої дороги, в кам'яній стіні була тріщина. Крізь неї вони і пройшли, і Сем помітив вузьку стежину, яка на початку слабо світилася, як і головна дорога, аж поки не минала луки з мертвотними квітами, де згасала і тягнулась у темряві, кривуляючи, до північного краю долини.

І цією стежкою пленталися гобіти, плече до плеча, спроможні розрізнити Ґолума попереду, лише коли той обертався до них і чекав. Тоді його очі горіли блідо-зеленим світлом, мабуть, відбиваючи огидне сяйво Морґула, а може, розпалені тим настроєм, який викликала вежа. Цей мертвотний блиск і темні очниці Фродо та Сем постійно відчували, боязко озираючись через плече й відвертаючи погляд до темніючої стежки. Поволі пробирались уперед. Коли вони піднялися понад смородом і випарами отруйного потоку, дихати стало легше й у головах прояснилося; та вони страшенно помучилися, ніби всю ніч несли важкий тягар або довго гребли проти сильної течії. Врешті, мусили стати на перепочинок.

Фродо зупинився і присів на камінь. Вони вже вибралися на вершину великого скелястого горба. Перед ними ущелина вгиналася усередину, й уздовж її краю вела стежка, широким карнизом понад проваллям праворуч; крутим південним схилом гори стежка дерлась угору, зникаючи в темряві.

— Я мушу хвилинку перепочити, Семе, — прошепотів Фродо. — Він такий важкий, Семе, дуже важкий. Не знаю, скільки ще зможу пронести його. Хай там що, а мушу перепочити, перш ніж ми наважимося на це, — він показав рукою на вузьку стежку попереду.

— Тссс! Тсс! — засичав Ґолум, підскочивши до них. — Тесе! — Пальці притулив до губ і нетерпляче трусив головою. Смикаючи Фродо за рукав, він показував на стежку; та Фродо не рухався.

— Ще ні, — повторював він, — ще ні. — Втома та ще щось більше за втому тиснули на нього; здавалося, важке закляття сковувало його тіло і свідомість. — Я мушу перепочити, — бурмотів він.

На цих словах переляк і збудження Ґолума зросли настільки, що він знову заговорив, прикриваючи рота долонею, ніби хотів приховати звук від невидимих слухачів у повітрі.

— Не тут, ні. Не тут спочивати. Дурні гобіти! Очі нас побачать. Коли вийдуть на міст, то нас побачать. Ходімо звідси! Вгору, вгору! Ходімо!

— Ходімо, пане Фродо, — сказав Сем. — Він знову правий. Тут не можна зупинятися.

— Гаразд, — мовив Фродо глухим голосом, наче крізь сон. — Я спробую. — Він втомлено підвівся на ноги.

Та було вже пізно. Тієї ж миті скеля здригнулась і затремтіла в них під ногами. Громовий гуркіт, гучний як ніколи, прокотився під землею і розійшовся луною в горах. Тоді раптово спалахнула сліпуча червона блискавка. Ген понад східними горами вона стрибнула до неба і залила низькі хмари багрянцем. У цій долині тіні та холодного мертвотного сяйва блискавка здалася нестерпно лютою і жахливою. Піки скель і хребти, мов зазубрені ножі, раптом постали в німій чорноті супроти стрімкого полум'я над Горґоротом. Потім голосно луснув грім.

І Мінас-Морґул відповів. Спалахнули сині блискавки: роздвоєні язики полум'я рвонули з вежі та довколишніх вершин у понурі хмари. Земля застогнала; і з міста долинув крик. Змішаний із різкими голосами, наче пищали хижі птахи, та надсадним іржанням знавіснілих від страху коней, долинув пронизливий вереск, який швидко перейшов у тонке вищання, нестерпне для слуху. Гобіти обернулися на крик і попадали на землю, затуливши вуха долонями.

Коли жахливий крик, змінившись протяжним огидним виттям, нарешті перейшов у тишу, Фродо поволі підвів голову. Навпроти, по той бік вузької долини, тепер майже на рівні його очей стояли мури лихого міста, і його брама, наче розкрита паща з блискучими зубами, була розчинена навстіж. Звідти виходило військо.

Усі воїни були в чорному, темнішому за ніч вбранні. Супроти сірих стін і сяйливої поверхні дороги Фродо бачив їх, невеликі чорні постаті ряд за рядом, котрі крокували швидко та безшумно, вливаючись у долину нескінченним потоком. Попереду, наче вишикувані тіні, їхали великі кіннотники, а провадив їх більший за всіх інших Вершник — весь у чорному, лише на чолі під каптуром він мав шолом у формі корони, що мерехтіла зловісним світлом. Він уже наближався до мосту, і Фродо втупився в нього, неспроможний замружитися чи відвернутися. Напевно, це Володар Дев'ятьох Вершників повернувся на землю і зараз веде свій примарний загін на битву? Так, справді, то був той кощавий король, чия холодна рука простромила Персненосця смертоносним лезом. Стара рана Фродо застогнала від болю і холод підступив до серця.

Якраз у ту мить, коли ці думки пронизали Фродо жахом і скували його, мов закляттям, Вершник раптом зупинився, просто перед самим мостом, і позаду нього завмерло все військо. Запала мертва тиша. Мабуть, це Перстень кликав правителя Примар, і на мить він занепокоївся, зачувши якусь іншу силу в його долині. Туди і сюди поверталася його темна голова в шоломі, коронована страхом, пронизуючи пітьму невидними очима. Фродо чекав, неспроможний поворухнутися, ніби птах перед гадюкою. І поки чекав, він відчув наполегливий, як ніколи, наказ надягнути Перстень. Але хоч який сильний був тиск, Фродо не мав наміру піддаватися. Він знав, що Перстень лише видасть його, і що він не матиме, навіть із Перснем на руці, сили змагатися з Морґульським королем, — ще не час. Його воля вже не відповідала на цей наказ, хоч і збентежена від переляку, й він відчував лише тиск великої сили ззовні. Вона взяла його руку, і поки Фродо стежив за рухом руки, не бажаючи продовжувати його, та ніби завмерши в нерішучості (начебто згадував про якусь подію з минулого), вона потягнула руку до ланцюжка на його шиї. Але тоді прокинулася його власна воля; поволі вона відвела руку і спрямувала її до іншої речі — чогось, схованого в нього на грудях. Холодним і твердим здався він йому на дотик — Фіал Ґаладріель, який Фродо так довго зберігав і майже забув про нього. Коли тепер Фродо торкнувся його, всі думки про Перстень вилетіли йому з голови. Він зітхнув і опустив голову.

Тієї ж миті Король Примар відвернувся, пришпорив коня і поскакав через міст, і все його темне військо попрямувало за ним. Мабуть, він не міг бачити крізь ельфійські плащі, й воля його маленького ворога, зміцнівши, відвернула його думку. Та він поспішав. Час уже настав, і, за наказом його великого Пана, він мусить рушити війною на Захід.

Невдовзі він зник, мов тінь у пітьмі, за поворотом дороги, а за ним чорні шеренги ще перетинали міст. Така велика армія ще ніколи не виходила з тієї ущелини від часів могутності Ісілдура; ще ніколи такий жорстокий і так добре озброєний ворог не підступав до бродів через Андуїн; а це ж було тільки одне і далеко не найбільше військо Мордору.