Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Фродо подивився на дорогу. Принаймні зараз ніякого руху на ній не було. Вона здавалася безлюдною та покинутою, збігаючи до порожніх руїн в імлі. Але в повітрі висів страх, мовби шляхом справді рухалося щось невидиме для очей. Фродо здригнувся, поглянувши на далекі шпилі, що танули в ночі, й шум води здався йому холодним і зловісним — голос Морґулдуїну, отруєної ріки, що витікала з Долини Примар.

— Що тепер будемо робити? — запитав він. — Ми пройшли чимало. Пошукаємо в лісі якогось сховку і перепочинемо?

— Недобре ховатись у темряві, — відповів Ґолум. — Тепер гобітам треба ховатись удень, так, удень.

— О, помовч! — вигукнув Сем. — Нам треба відпочити, навіть якщо серед ночі рушимо далі. Попереду ще довгі години темряви, ми ще пройдемо чималий шмат дороги, якщо ти її знаєш.

Ґолум неохоче погодився, повернув до лісу і трохи пройшов на схід негустим узліссям. Він не хотів лягати на землі так близько до зловісного шляху, тож, трохи посперечавшись, усі троє вилізли на розсоху падуба, чиє густе гілля, розкинувшись від стовбура, давало добрий прихисток і зручний притулок. Настала ніч, і під кроною стало геть темно. Фродо та Сем попили і з'їли трохи хліба та сушених фруктів, а Ґолум відразу згорнувся клубочком і заснув. Гобіти не стулили очей.

Минула північ, коли Ґолум прокинувся: раптом гобіти помітили в темряві його білясті вирячені очі. Він прислухався і понюхав — так, як вони давніше помітили, він визначав час уночі.

— Ми відпочили? Ми прекрасно виспалися? — запитав він. — Ходімо!

— Ми не спали і не відпочили, — буркнув Сем. — Але підемо, якщо треба.

Ґолум зістрибнув із дерева відразу на всі чотири, а гобіти злізли повільніше.

Ступивши на землю, вони негайно подалися за Ґолумом, на схід, угору схилом. Ніч була така чорна, що навіть стовбури дерев вони помічали тільки тоді, коли наштовхувалися на них. Земля була нерівна, й іти було важко, та Ґолума це анітрохи не турбувало. Він вів їх через чагарники і зарості ожини; інколи огинаючи глибокий яр чи темну яму, інколи через порослі кущами улоговини, вниз і вгору; та щоразу, коли вони опускалися, протилежний берег ставав ще довший і крутіший. На першій зупинці вони озирнулись і ледве розрізнили покрівлю залишеного позаду лісу, що лежала широченною густою тінню, темнішою ніччю під темним порожнім небом. Здавалося, що зі сходу наповзала велика чорнота, поволі ковтаючи бліді миготливі зірки. Місяцю вдалося втекти від хмари, відхилившись на захід, але його огортало блідо-жовтаве сяйво. Нарешті Ґолум повернувся до гобітів:

— День близько. Гобіти мусять поспішати. Небезпечно стояти на відкритому місці. Поспішаймо!

Він пришвидшив ходу, і гобіти втомлено потягнулися слідом. Невдовзі вони стали дертися на горбкуватий хребет. Майже весь він густо поріс дроком, чорницею та низьким колючим чагарником, але подекуди відкривалися прогалини, шрами недавніх пожеж. Ближче до вершини кущі дроку погустішали; дуже старі та високі були ті кущі, тонкі й розчепірені внизу, але з густими кронами й уже вкриті жовтими духмяними квітками, які мерехтіли в сутіні. Шпичасті гілки були так високо, що гобіти могли вільно проходити під ними, мовби довгим коридором, укритим шорсткою підстилкою.

На краю цієї пласкої вершини вони зупинились і проповзли під густий чагарник. Покручене гілля терня звисало до землі, а поверх нього розповзалося плетиво старої ожини. Усередині утворився порожній простір, перекритий сухими гілками, застеленими зверху першим листям і молодими пагінцями. Тут мандрівники трохи полежали, надто втомлені, щоби думати про їжу; і, визираючи крізь просвіти їхнього сховку, стежили, як поволі розвиднюється.

Але день не настав — лише сірі похмурі сутінки. На сході під низькими хмарами жевріла багряна заграва, та це не була ранкова зоря. За поораною долиною здіймалися грізні гори Ефель-Дуат, чорні та безформні біля підніжжя, де залягла непоступлива ніч, але з гострими зубчастими вершинами, які загрозливо окреслювалися на тлі вогняної заграви. Праворуч здіймався високий гірський відріг, чорний у сутіні, прориваючись на захід.

— Куди підемо звідси? — запитав Фродо. — Це вхід до… Морґульської Долини, он там за тим чорним масивом?

— Навіщо зараз гадати? — сказав Сем. — Ми ж уже нікуди не рушимо до кінця дня, якщо це можна назвати днем.

— Може, й ні, може, ні, — сказав Ґолум. — Але треба поспішати, треба йти до Великого Роздоріжжя. Так, до Роздоріжжя. Це — ось туди, так, Хазяїне.

Червона заграва над Мордором згасла. Сутінки погустішали — зі сходу наповзав густий туман. Фродо та Сем трохи попоїли і прилягли, а Ґолум ніяк не міг заспокоїтися. До їжі він і не торкнувся, тільки попив води, а тоді заповз під кущі, принюхуючись і щось бурмочучи. Потім раптом зник.

— Мабуть, пішов на полювання, — сказав Сем і позіхнув.

Була його черга спати, й він заснув умить. Йому приснилося, що він у саду в Торбиному Куті, щось шукає, та на спині в нього важка торба, яка пригинає його до землі. Сад позаростав бур'янами, будяки та кропива присіли грядки вздовж огорожі. «Бачу, тут стільки роботи, а я так утомився, — повторював він. Раптом він згадав, що шукає. — Моя люлька!» — вигукнув він і з цими словами прокинувся.