Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Так, Підлиза і Смердючка, як я і казав. Але чим ближче вони до землі Ворога, тим більше схожим на Підлизу стає Смердючка. Запам'ятайте мої слова: якщо ми справді доберемося до перевалу, він не дозволить нам просто так перенести цей скарб через кордон.

— Ми ще туди не дійшли, — нагадав Фродо.

— Ще ні, та краще нам уже бути напоготові. А як тільки ми заснемо, Підлиза швиденько візьме гору. Та зараз ви якраз і могли би подрімати у безпеці. У безпеці — якщо ляжете біля мене. Я був би такий радий, якби ви поспали. А я би повартував; і якщо ляжете поруч, я вас обніму, й ніхто вас не зачепить без відома Сема.

— Спати! — зітхнув Фродо, немов у пустелі побачив міраж прохолодної зелені. — Так, навіть тут я міг би заснути.

— Ну, то спіть, пане! Кладіть голову мені на коліна.

Так і застав їх Ґолум, коли повернувся через кілька годин, виповзши з пітьми. Сем сидів, спершись спиною до каменя, голова його звісилася набік, дихав він глибоко. Йому на коліна поклав голову Фродо, занурений у глибокий сон; засмагла Семова долоня лежала на його білому чолі, а друга — на грудях господаря. Обличчя обох дихали спокоєм.

Ґолум подивився на них. Дивний вираз промайнув на його худому голодному обличчі. Вогник згас у його очах, вони помутнішали і посіріли, старі й утомлені. Він скорчився, мов у нападі болю, й відвернувся, дивлячись у бік перевалу, і затряс головою, мовби подумки з кимось сперечався. Тоді повернувся до гобітів і, поволі простягши тремтячу руку, дуже обережно торкнувся коліна Фродо, — цей дотик був майже як ласка. На якусь коротку мить, якби сплячі його побачили, то подумали би, що перед ними старий, виснажений гобіт, котрого зігнули довгі роки, віднісши його ген поза межі часу, геть від родичів і друзів, лугів і потоків його юності, — старе, заморене, жалюгідне створіння. Та від цього дотику Фродо ворухнувся і тихо скрикнув уві сні, і Сем відразу ж прокинувся. Перше, що він побачив, був Ґолум, — «обмацував його господаря», подумав він.

— Гей ти! — прикрикнув він. — Ти що задумав?

— Нічого, нічого, — прошепотів Ґолум. — Хазяїн хороший!

— Певно, що так. Але де ти лазив — потайки втік, потайки повернувся, старий негіднику!

Ґолум відсахнувся, і зелене світло блиснуло з-під важких повік. Тепер він, із булькатими очима, присівши на зігнутих кінцівках, став схожий на павука. Та коротка мить минула й уже забулася.

— Лазив, лазив! — засичав він. — Гобіти завжди такі чемні, так. О хороші гобіти! Смеаґол веде їх таємними стежками, про які ніхто не знає. Такий виснажений, спраглий, так, спраглий; і веде їх, і шукає стежки, а вони кажуть: «Лазив, лазив…» Дуже хороші гобіти, о, так, мій дорогесенький, дуже хороші.

Семові стало трохи шкода Ґолума, та особливої довіри до нього він не відчув.

— Вибач, — сказав Сем, — вибач, але ти налякав мене. А я мусив не спати і тому трохи роздратувався. Але пан Фродо, він такий втомлений, я попросив його подрімати; ну ось, так воно вийшло. Вибач. Але де ж ти був?

— Лазив, — сказав Ґолум, а в очах його і далі горів зелений вогонь.

— Ну, добре, нехай буде по-твоєму! Це, напевно, недалеко від правди. Але надалі нам найкраще лазити всім разом. Що у нас зараз? Сьогодні чи вже завтра?

— Завтра, — відповів Ґолум, — чи було завтра, коли гобіти пішли спати. Дуже нерозумно, дуже небезпечно, — якби бідний Смеаґол не лазив довкола і не сторожував…

— Мені здається, нам це слово скоро остогидне, — зазначив Сем. — Але нехай буде. Я розбуджу господаря.

Він обережно відкинув волосся з чола Фродо і, нахилившись, тихо шепнув:

— Прокидайтеся, пане Фродо! Прокидайтеся!