Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Фродо ворухнувся, розплющив очі й посміхнувся, побачивши над собою Семове обличчя.

— Ти не зарано мене будиш, Семе? Ще темно!

— Так, тут завжди темно, — відповів Сем. — Але Ґолум повернувся, пане Фродо, і каже, що вже завтра. То нам час у дорогу. Останній стрибок.

Фродо глибоко вдихнув повітря й сів.

— Останній стрибок! — мовив він. — Привіт, Смеаґоле! Знайшов щось поїсти? Трохи перепочив?

— Ні їжі, ні відпочинку, нічого для Смеаґола, — сказав Ґолум. — Він пролаза.

Сем прицмокнув, але змовчав.

— Не вигадуй собі прізвиськ, Смеаґоле, — відповів Фродо. — Це немудро, навіть якщо вони правдиві.

— Смеаґол узяв те, що йому дали, — відповів Ґолум. — Це ім'я йому дав добрий пан Семвайз, гобіт, який стільки всього знає.

Фродо подивився на Сема.

— Так, пане, — сказав Сем. — Сказав я таке, коли раптом пробудився і побачив його поруч. Я попросив у нього пробачення, та ще трохи — і заберу своє перепрошення назад.

— Ну, годі, вже забудьте про це, — сказав Фродо. — Бо зараз ми, здається, підійшли до вирішального моменту, ти і я, Смеаґоле. Скажи мені: ми можемо решту шляху пройти самі? Звідси вже видно перевал, і якщо ми знайдемо стежку до нього, то можна буде вважати, що нашу угоду ти виконав. Ти зробив усе, що пообіцяв, і зараз вільний: вільний іти туди, де можна поїсти й відпочити, куди хочеш, тільки не до слуг Ворога. І колись я тобі віддячу, — я або ті, хто мене пам'ятатиме.

— Ні, ні, ще ні, — заскиглив Ґолум. — О, ні! Вони самі не знайдуть дороги, правда? О, ні, не знайдуть. Там ось тунель. Смеаґол має іти далі. Не спочивати. Не їсти. Ще ні.

IX. Лігво Шелоби

День, може, і почався, як запевнив Ґолум, але гобіти не помітили особливої зміни, хіба що, мабуть, важке небо вгорі вже не було таке смоляно-чорне, а більше схоже на великий дах із диму; замість темряви глибокої ночі, яка все ще чаїлась у тріщинах і ямах, кам'яний світ довкола них огорнула сіра розмита тінь. Вони йшли далі — Ґолум попереду, а гобіти плече до плеча — вгору довгою канавою між брилами та колонами потрощеного і вивітреного каменю, які стояли обабіч, ніби здоровенні необтесані статуї. Не було чути ні звуку. За якусь милю попереду здійнялася висока сіра стіна, останнє велетенське скупчення гірського каменю. Темніша за небо, вона поступово виростала перед гобітами, аж поки вежею не нависла над ними, заступивши весь простір позаду. Глибока тінь лежала біля її підніжжя. Сем втягнув носом повітря.

— Фе! Як смердить! — сказав він. — І чим далі, тим сильніше. Тепер вони вже стояли під тінню, в якій відкривався вхід до печери.

— Ось тут вхід, — тихо сказав Ґолум. — Тут починається тунель. Він не вимовив його назви — Торех-Унґол, Лігво Шелоби. Звідти тхнуло, але не тим нудотним запахом гниття з Морґульських лугів, а відразливим смородом, мовби там, у темряві, були навалені купи невимовної мерзоти.

— А іншого шляху немає, Смеаґоле? — запитав Фродо.

— Немає, немає, — відповів той. — Мусимо йти цим.

— Ти хочеш сказати, що сам ходив цією норою? — поцікавився Сем. — Тьху! Та, мабуть, тебе погані запахи не тривожать.