Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Зав'яжіть очі нам усім трьом, і мені першому, тоді він, можливо, побачить, що ви нічого поганого не маєте на гадці.

Так і зробили й повели їх із печери Геннет-Аннун. Коли пройшли коридорами та сходами, в обличчя їм війнуло прохолодне ранкове повітря, свіже та запашне. Далі зі зав'язаними очима пройшли ще трохи вгору, а потім — униз. Нарешті Фарамир наказав зняти пов'язки з очей.

Вони знову стояли під покровом лісу. Не було чути шуму водоспаду, бо зараз від ущелини, в якій вирував потік, їх відділяв довгий, простягнутий на південь, схил. Крізь дерева на заході проглядало світло, так мовби світ у тому напрямку раптово закінчувався на краю урвища, яке відкривалося просто до неба.

— Тут наші шляхи розходяться, — мовив Фарамир. — Якщо ти послухаєшся моєї поради, то не повертатимеш відразу на схід. Ідіть прямо, тоді ще багато миль будете під прикриттям лісу. На захід звідси земля опускається до широких долин, місцями дуже круто, а місцями пологими схилами. Тримайтеся їхнього краю та узлісся. Гадаю, спочатку можете йти й удень. Ця земля заколисана тимчасовим спокоєм і на якийсь час вільна від зла. Щасливої вам дороги!

Він обняв гобітів, за звичаєм свого народу, нахилившись до них, поклавши руки їм на плечі й поцілувавши в чоло.

— Нехай помисли всіх добрих людей будуть із вами! — мовив він. Гобіти вклонилися до землі. Тоді він відвернувся й пішов, не озираючись, до двох воїнів, котрі чекали неподалік. Гобіти зачудовано дивилися, як швидко рухалися ці люди в зеленому, зникнувши просто вмить. Ліс, де щойно стояв Фарамир, здавався порожнім і понурим, ніби після сну, що розвіявся.

Фродо зітхнув і повернув на південь. Мовби на знак зневаги до всіх чемностей, Ґолум порпався в землі під корінням дерева. «Знову голодний? — подумав Сем. — Ну, починається!»

— Уже пішли нарешті? — запитав Ґолум. — Злі, пасскудні люди! Смеаґолові досі шия болить, так, болить. Ходімо!

— Так, ходімо, — погодився Фродо, — та якщо ти вмієш тільки лаяти тих, хто проявив до тебе милосердя, тоді краще мовчи!

— Хазяїн хороший! — сказав Ґолум. — Смеаґол просто пожартував. Завжди прощає, так, так, маленькі хитрощі його Хазяїна. О, так, Хазяїн хороший, Смеаґол хороший!

Ні Фродо, ні Сем йому не відповіли. Закинувши торби за спини й узявши в руки ціпки, вони ввійшли в ліси Ітілієну.

Двічі цього дня вони відпочивали, підживлюючись харчами, спакованими за наказом Фарамира: тут були сушені фрукти і солонина, вдосталь на кілька днів, а хліба стільки, щоби вистачило, доки не зачерствіє. Ґолум не їв нічого.

Сонце піднялося високо, непоміченим перекотилося на захід і, сідаючи, залило ліс золотистим світлом; а вони все йшли у прохолодному зеленому затінку, і тиша виснула довкола. Усі птахи немовби відлетіли або втратили голоси.

Сутінки рано огорнули мовчазний ліс, і ще до настання ночі гобіти зупинились, утомлені, бо від Геннет-Аннуну пройшли сім, а то й більше ліг. Фродо проспав ніч на м'якому дерні під старезним деревом. Сем поруч із ним спав не дуже спокійно: він багато разів прокидався, та Ґолума видно не було. Він зіслизнув, щойно гобіти вклалися на спочинок. Чи спав він у якійсь норі, чи десь нишпорив у темряві за здобиччю — того він не сказав; але з першим променем світла він повернувся і розбудив своїх супутників:

— Час вставати, так, уже час! Ще стільки йти, на південь і на схід. Гобіти мусять поспішати!

Той день минув, як і попередній, лише тиша ще поглибшала; повітря зробилося вологим і задушливим. Здавалося, ніби збирається на грозу. Ґолум часто зупинявся, нюхаючи повітря, а тоді щось бурмотів і квапив гобітів.

Під час їхнього третього денного переходу, надвечір, ліс раптом порідшав, але дерева стали вищі. Посеред широких галявин стояли величезні товстезні падуби, темні та поважні, а поміж них подекуди росли вікові ясени; на гігантських дубах розпускалися буро-зелені бруньки. Зелена трава довкола рябіла чистотілом і анемонами, білими та блакитними, які вже стулили свої квітки до сну; великі латки землі були всіяні лісовими гіацинтами: їхні гладенькі пагінці вибивалися з м'якого ґрунту. Не було видно жодної істоти — ні звіра, ні птаха, — та на цьому відкритому просторі Ґолумові раптом стало страшно, і тепер вони пішли обережно, перебігаючи від однієї тіні до іншої.

Споночіло, коли вийшли на узлісся. Там вони присіли під старим кривим дубом, покручене коріння якого зміями сповзало по крутому схилу. Перед ними розкинулася глибока темна долина. Її протилежний берег знову вкривав ліс, блакитно-сірий у похмурих сутінках, який далі тягнувся на південь. Праворуч, ген на заході, під зоряним небом мріли Гори Ґондору. Ліворуч лежала темрява — високі мури Мордору, — і з тієї темряви виринала довга долина, спадаючи крутим, дедалі ширшим жолобом до Андуїну. Дном її біг швидкий потік: Фродо чув крізь тишу, як він стікає по камінню; а вздовж долини в сірі тумани, не торкнуті сонячним променем, блідою смужкою тягнулася дорога. Фродо здалося, що він може розрізнити вдалині високі неясні вершини та зруйновані шпилі старих веж, покинутих і темних, які мовби пливли серед туманного моря. Він обернувся до Ґолума:

— Ти знаєш, де ми?

— Так, Хазяїне. Небезпечне місце. Це дорога з Місячної Вежі, Хазяїне, до зруйнованого міста на берегах Ріки. Зруйноване місто, так, дуже паскудне місце, повне ворогів. Не треба було слухати того порадника. Гобіти дуже відхилилися від стежки. Тепер мусять іти на схід, отуди вгору. — Він махнув кощавою рукою в бік похмурих гір. — І по дорозі не можна. О, ні! Жорстокі люди ходять цим шляхом, ідуть із Вежі.