Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

III. Чорну браму зачинено

Ще перед світанком наступного дня їхня подорож до Мордору закінчилася. Болота і пустища залишилися позаду. Попереду на тлі блідого неба загрозливо здіймали свої вершини височенні гори.

На заході Мордору тягнулося темне пасмо Ефель-Дуату, Похмурих Гір, а на півночі — нерівні та лисі кряжі Еред-Літую, сірі, мов попіл. Там, де пасма сходилися — насправді це були частини однієї великої стіни довкола скорботних рівнин Літлад і Горґорот із величезним гірким Нурнійським морем посередині, — вони викидали довгі відроги на північ; і між цими відрогами йшов вузький прохід. То був Кіріт-Горґор, Перевал Привидів, вхід до володінь Ворога. По обидва його боки нависали високі кручі, а з-поміж них виривалися два стрімчаки, голі та скелясті. Над ними стояли Зуби Мордору, дві міцні високі вежі. У давні часи їх збудували горді та сильні Ґондорці після перемоги над Сауроном і його втечі, щоби він не забагнув повернутись у колишні володіння. Та міць Ґондору занепала, люди втратили пильність, і вартові вежі спорожніли на довгі роки. Тоді повернувся Саурон. Тепер вежі, які вже почали руйнуватися, були відбудовані, наповнені зброєю та невсипущою сторожею. Суворі темні отвори вікон дивилися на схід, північ і захід, і в кожному вікні було повно безсонних очей.

Упоперек ущелини, від скелі до скелі, Темний Володар збудував кам'яний мур. У мурі були єдині ворота зі заліза, а парапетом безперервно крокували вартові. У горах обабіч було вирито чимало печер і лазів; там чаїлося безліч орків, готових за першим сигналом виповзти, як чорні мурахи, на війну. Нікому не вдавалося пройти крізь Зуби Мордору, не зазнавши їхнього укусу, хіба би той хтось був посланцем Саурона або знав таємний пароль, що відчиняє Мораннон, Чорну Браму землі Ворога.

Два гобіти розпачливо дивилися на вежі та на мур. Навіть іздалеку в нечіткому світлі було видно, як на мурі й перед воротами рухаються темні вартові. Тепер гобіти визирали з кам'янистої западини, причаївшись у витягнутій тіні північних уступів Ефель-Дуату. Якби важке повітря перетнув ворон, то пролетів би навпростець лише з чверть милі від їхнього сховку до чорної вершини найближчої вежі. Над нею клубочився легкий димок, мовби в печерах гори горів вогонь.

День настав, і червоняве сонце зблиснуло над мертвими хребтами Еред-Літую. Тоді раптом пролунав бойовий клич мідноголосих сурм: вони заревіли з вартових веж, а відтак долинув відгук із потаємних укріплень і застав у горах; а здалеку, низькі та зловісні, відлунили потужні роги і барабани Барад-дура. Ще один жахливий день страху та важкої праці настав у Мордорі; нічну варту відкликали в темниці та глибокі підземелля, а денна сторожа, грізна і жорстока, покрокувала до своїх постів. На парапеті похмуро блищала криця.

— Ну, ось і прийшли! — сказав Сем. — Оце Ворота, і мені здається, що далі нам не пройти. Чесне слово, побачив би мене зараз Дідусь, то знайшов би що сказати! Він завжди говорив, що я погано закінчу, якщо не буду обережний, і це правда. Але тепер я, мабуть, уже ніколи не побачу старого. Не доведеться йому сказати: «А я ж говорив, Семе!» Шкода… Хай би вже сварився, доки стане духу, тільки би знову зустріти його. Та спершу довелося би вимитися, бо він мене не впізнав би. Напевно, зараз не варто питати: «Куди ми йдемо?» Далі йти нікуди — хіба попросимо провідника в орків.

— Ні, ні! — підхопив Ґолум. — Не можна. Далі не можна. Смеаґол попереджав. Він казав: підійдемо до Брами, а там побачимо. І побачили. О, так, мій дорогесенький, ми побачили. О, так, Смеаґол попереджав.

— Тоді якого лиха ти нас сюди притягнув? — розпачливо вигукнув Сем, уже не маючи сили залишатися розсудливим.

— Хазяїн велів. Хазяїн сказав: «Веди нас до Брами». Гарний Смеаґол послухав хазяїна. Хазяїн велів, хазяїн мудрий!

— Це правда, — сказав Фродо. Обличчя його було суворе та зосереджене, але сповнене рішучості. Брудний, змарнілий і виснажений, він усе ж звільнився від страху: очі його були ясні. — Я так велів, бо я налаштований пройти до Мордору, — іншого шляху не бачу. І тому піду цим шляхом. Я не прошу нікого супроводжувати мене.

— Ні, ні, хазяїне! — закричав нажаханий Ґолум, хапаючи його за руки. — Туди не можна! Не можна! Не можна нести Йому Скарб! Він зжере нас усіх, якщо дістане Скарб, увесь світ зжере. Бережи Скарб, добрий пане, і не ображай Смеаґола. Не віддавай Йому Дорогесенького. Або ходімо звідси туди, де гарно, й віддаси його бідному Смеаґолові. Так-так, хазяїн віддасть, правда? Смеаґол буде його стерегти; буде робити добрі справи, особливо для хороших гобітів. Гобіти підуть додому. Не ходіть до Чорної Брами!

— Мені велено йти до землі Мордору, і тому я піду. А потім хай буде, що має бути.

Сем мовчав. Він лише раз поглянув на обличчя Фродо і зрозумів: будь-які слова марні. Зрештою, Сем від самого початку знав, що надії немає; та, оскільки був життєрадісним гобітом, надії не потребував, доки труднощі бовваніли далеко попереду. Тепер стежина довела до самого кінця. Та він усю дорогу тримався свого господаря; заради цього він і пішов за ним і далі буде триматися його. Господар не піде до Мордору сам. Сем піде разом із ним, і вони обов'язково позбудуться Ґолума. Однак Ґолум якраз не бажав, аби його позбувалися. Він упав перед Фродо на коліна, заламуючи руки та скиглячи.

— Не йди туди, хазяїне! — благав він. — Є ще один шлях. О, справді є. Інший, темніший, знайти його важко, таємний шлях. Але Смеаґол знає дорогу. Смеаґол вам покаже!

— Інший шлях! — недовірливо мовив Фродо, уважно подивившись в очі Ґолума.

— Так, так, справді! Є інший шлях. Смеаґол сам знайшов. Ходімо, глянемо, чи ним іще можна пройти!

— Раніше ти нічого не говорив про нього.

— Бо хазяїн не запитував. Хазяїн не казав, куди збирається йти. Нічого не казав бідному Смеаґолові. Він сказав: «Смеаґоле, веди мене до Брами — і до побачення! Смеаґол може піти собі». Але хазяїн раптом каже: «Піду до Мордору через ці ворота». І Смеаґолові стало страшно. Він не хоче втрачати хорошого хазяїна. І він пообіцяв, хазяїн примусив його пообіцяти, зберегти свій Скарб. Але хазяїн віднесе Скарб Йому, просто в Чорну Руку, якщо хазяїн піде цим шляхом. Тому Смеаґол має зберегти їх обох і тому згадав про інший шлях, колись він ним ходив. Хазяїн гарний. І Смеаґол згадав іншу дорогу. Смеаґол хороший, завжди допомагає.

Сем насупився. Якби він міг просвердлити Ґолума поглядом, то вже давно би зробив це. Сема долали сумніви. Здавалося, що Ґолум щиро стривожений і палко бажає допомогти Фродо. Та Сем, пам'ятаючи підслухану суперечку, не дуже вірив, що тривалий час пригнічений Смеаґол виплив на поверхню: принаймні його голос у суперечці не був останнім. Сем припускав, що обидві половинки — Смеаґол і Ґолум (або, як він їх подумки називав, Підлиза та Смердючка) — уклали тимчасове перемир'я: обоє не хотіли, щоби Ворог дістав Перстень; обоє прагнули зберегти Фродо і якомога довше стежити за ним — принаймні поки Смердючка мав надію накласти руку на свій «Скарб». Сем сумнівався, що існує ще один шлях до Мордору.