Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Ну, хазяїне, вона стоїть там, де стояла: висока вежа, й білі будинки, і стіни; та зараз не мила, не красива. Він давним-давно завоював її. Тепер там дуже страшно. Мандрівники тремтять від самого її вигляду, ховаються, уникають навіть її тіні. Та хазяїнові доведеться піти цим шляхом. Це — єдиний шлях. Гори там нижчі, і стара дорога йде вгору-вниз, аж до темного перевалу біля вершини, а потім знов униз, униз, аж до Ґоргороту. — Його голос стишився до шепоту, а сам він здригнувся.

— Ну, і що це нам дасть? — запитав Сем. — Ворог знає про свої гори все, і, напевно, ту дорогу добре охороняють? Адже фортеця не порожня?

— О, ні, не порожня! — прошепотів Ґолум. — Вона здається порожньою, та це не так, ні! Там живуть жахливі істоти. Орки, так, завжди орки; і ще інші, ще гірші істоти. Дорога йде просто попід стінами і минає ворота. Дорогою ніхто не пройде непоміченим. Ті, що всередині, про все знають — Мовчазна Сторожа.

— Отож, ти пропонуєш, — сказав Сем, — аби ми поволочилися на південь і там влипли у ще гіршу халепу, ніж тут, якщо ми взагалі доберемося туди!

— Ні, ні, — заперечив Ґолум. — Гобіти мусять подивитися, мусять зрозуміти. Він не чекає нападу з того боку. Його Око бачить усе довкола, та найбільше уваги звертає на щось одне. Він не може бачити все відразу, поки що не може. Бачите, Він завоював усі землі на захід від Похмурих Гір до Ріки, й усі мости тепер Його. Він переконаний, що ніхто не дістанеться до Місячної Вежі без великої битви на мостах чи без човнів, яких не сховати, й Він одразу про все дізнається.

— Бачу, ти добре знаєш, що Він робить і думає, — сказав Сем. — Ти бачився з Ним останнім часом? Чи просто побалакав із орками?

— Нехороший гобіт, нерозумний, — Ґолум кинув на Сема розлючений погляд і повернувся до Фродо. — Смеаґол розмовляв із орками, так-так, іще до того, як зустрів хазяїна, розмовляв із різними істотами, — він ходив дуже далеко. І не тільки він це говорить. Саме тут, на півночі, чекає на Нього найбільша небезпека, і на нас також. Він вийде з Чорної Брами, скоро вийде. Тільки цим шляхом можуть прийти великі армії. А дороги зі заходу Він не боїться, і там стоїть Мовчазна Сторожа.

— Отак просто! — кинув Сем, не дозволяючи збити себе з пантелику. — То що, нам підійти, постукати у ворота і спитати, чи правильно ми йдемо до Мордору? Чи вони такі мовчазні, що навіть не дадуть відповіді? Безглуздо. Уже краще зробити це тут, а не ходити далеко.

— Не жартуй, — засичав Ґолум. — Це не смішно, ні! Анітрохи не смішно. До Мордору взагалі ходити безглуздо. Та якщо хазяїн каже «я мушу йти» і «я піду», тоді хай випробує якийсь шлях. Але не треба йти до жахливого міста, о ні, звичайно, ні. Отак Смеаґол допомагає, хороший Смеаґол, хоча йому ніхто нічого не пояснює. Смеаґол знову допомагає. Він сам знайшов. Він знає шлях.

— Що ти знайшов? — запитав Фродо.

Ґолум припав до землі, і його голос знову впав до шепоту.

— Стежинку, що веде в гори, а далі — сходи, вузькі сходи, о так, дуже довгі та вузькі. А далі — ще сходи. А тоді… — його голос стишився ще більше — тунель, темний тунель; і нарешті маленька розколина і стежина над перевалом. Саме тим шляхом Смеаґол вибрався з темряви. Але то було дуже давно. Стежку могло завалити; а може, й ні, може, ні.

— Мені все це анітрохи не подобається, — мовив Сем. — Якось усе дуже просто воно звучить. Якщо стежка все ще існує, то і її стережуть. А хіба її не стерегли, Ґолуме? — Коли він це говорив, то вловив, чи так йому тільки здалося, зелений вогник в очах Ґолума. Ґолум щось пробурчав, але на питання не відповів.

— Стежку стережуть чи ні? — суворо спитав Фродо. — І ти справді втік від темряви, Смеаґоле? Чи, може, тобі дозволили піти з дорученням? Принаймні так вважав Араґорн, який кілька років тому спіймав тебе біля Мертвих Боліт.

— Це брехня! — засичав Ґолум, і при згадці імені Араґорна в його очах спалахнув злий вогник. — Він оббріхує мене, так-так, оббріхує! Я сам утік, сам утік, бідненький. Мені, звичайно, звеліли шукати Дорогесенького; і я шукав, шукав, звичайно, шукав. Але не для Чорного. Дорогесенький був наш, він був мій, повірте. Я втік сам.

Фродо чомусь повірив, що цього разу Ґолум не такий далекий від правди, як це могло здаватися, що Ґолум сам вибрався з Мордору, і принаймні вірив, що в цьому допомогла його спритність. Адже він помітив, що Ґолум сказав «я», а це майже завжди було ознакою того, що залишки колишньої правдивості і щирості тимчасово випливали на поверхню. Та навіть якщо Ґолумові зараз і можна було довіряти, Фродо не забував про підступність Ворога. «Утекти» йому могли дозволити чи навіть підлаштувати втечу, і про неї могли знати в Темній Вежі. Проте, так чи інак, Ґолум багато недоговорював.

— Запитую ще раз, — сказав Фродо, — чи охороняють той потаємний шлях?

Але після згадки про Араґорна настрій у Ґолума зіпсувався. Він скорчив скривджену міну брехуна, котрому не вірять, коли той випадково сказав правду чи напівправду. Він не відповідав.

— Чи охороняють той шлях? — повторив Фродо.

— Так, так, можливо. У цьому краю всюди небезпечно, — насупився Ґолум. — Небезпечно всюди. Та хазяїн має піти цим шляхом або повертатися додому. Іншого виходу немає.