Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Ґолуме, що це таке — ці вогники? — пошепки запитав він. — Вони довкола нас. Це пастка? Хто вони такі?

Ґолум глянув угору. Попереду була темна вода, й він повз по землі, вишукуючи дорогу.

— Так, вони довкола, — прошепотів він. — Вогники-блукальці. Свічки мерців, так-так. Не звертай уваги! Не дивися! Не женися за ними! А де ж хазяїн?

Сем озирнувся і побачив, що Фродо знову відстав. Його не було видно. Сем ступив кілька кроків назад у темряву, не наважуючись далеко заходити чи гукати голосніше, ніж хрипким шепотом. Раптом він наштовхнувся на Фродо, який стояв замислений і дивився на бліді вогники. З його опущених рук скапували вода та бруд.

— Пане Фродо, ходімо! — погукав Сем. — Не дивіться на них! Ґолум радить не дивитися. Ходімо за ним і якомога швидше вибираймося з цього клятого місця — якщо зможемо!

— Гаразд, — відповів Фродо, мовби прокидаючись. — Іду. Вертайся!

Поспішаючи назад до Ґолума, Сем спіткнувся об якийсь старий корінь чи купину. Він упав і руками занурився в липку твань, так що обличчя опинилося над самою чорною ковбанею. Щось тихо засичало, піднявся огидний сморід, вогники заблимали і затанцювали. На мить вода здалася йому вікном із брудним склом, у яке він вдивляється. Висмикнувши руки з твані, він підхопився, нажахано скрикнувши:

— Під водою мерці, мертві обличчя. Мертві обличчя!

Ґолум розсміявся:

— Мертві Болота, так-так: отак вони називаються! Не можна зазирати у воду, коли горять свічки.

— Хто це? Що це таке? — питав Сем, тремтячи і обертаючись до Фродо.

— Не знаю, — відповів Фродо мов уві сні. — Та я теж їх бачив. У ковбанях, коли запалали свічки. Вони в кожному озерці, бліді обличчя, глибоко-глибоко під темною водою. Я бачив: обличчя похмурі та злі, шляхетні й сумні. Багато величних і прекрасних, і водорості у сріблястому волоссі. Та всі гниють, усі мертві, всі зотліли. І сяють лютим світлом. — Фродо затулив обличчя долонями. — Не знаю, хто вони такі, та мені здалося, що то були і люди, й ельфи, а поряд і орки.

— Так-так, — підхопив Ґолум. — Усі мертві, всі зогнилі. Ельфи, люди, орки. Мертві Болота. Колись давно тут була велика битва, так, про неї розповідали малому Смеаґолові, коли ще в мене не було мого Дорогесенького. Велика битва. Високі люди з довгими мечами, жахливі ельфи, ревіння орків. Вони билися на рівнині біля Чорної Брами довгі дні та місяці. Але відтоді Болота розрослися, затопили могили і повзуть далі, далі…

— Та відтоді ж минули століття! — сказав Сем. — Мертві не могли зберегтися! Це що, якесь чаклунство з Темної Землі?

— Хто знає? Смеаґол не знає, — відповів Ґолум. — До них не дотягнутися, їх не торкнутися. Раз ми спробували, так, дорогесенький. Я спробував, але не дотягнувся. Тільки дивитись, а доторкнутися не можна. Усі мертві.

Сем глянув на нього спідлоба і здригнувся, здогадавшись, чому Смеаґол намагався до них дотягнутися.

— Ну, бачити їх не хочу! — сказав він. — Забираймося звідси!

— Так-так, — сказав Ґолум. — Тільки поволі, поволеньки. Дуже обережно! Бо і гобіти підуть до Мертвих і запалять по свічечці. Тримайтеся Смеаґола! Не дивіться на вогники!

Він відповз праворуч, шукаючи стежку довкіл баюри. Гобіти йшли вслід, часто низько нахиляючись і спираючись на руки, як і він. «Ще трохи, і будуть із нас три дорогесенькі Ґолуми», — подумав Сем.

Нарешті підійшли до краю чорного болота і перетнули його, то поповзом, то перестрибуючи з однієї зрадливої купини на іншу. Часто спотикалися, провалюючись чи падаючи на руки у воду, що смерділа нечистотами, й урешті по шию забрьохались у липкій грязюці, аж стали огидні одне одному.