Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Трясу землю я;

Коли йду по траві,

Усі ледь живі.

Мій рот — як сурма,

Жах Південь пройма.

Літа, весни й зими

Фаю ушима,

Все лажу і лажу,

На землю не ляжу,

Хай навіть вмирать.

Бо я оліфант —

Більший за всіх,

Старший за сміх.

Як хто мя спіткає —

То запам'ятає,

Кому ж не судьба,

Тим я — ворожба;

А все ж оліфантом я є,

Брехать — не моє.

— Отакий вірш, — сказав Сем, коли закінчив декламувати, — отакий вірш розказують у нас у Ширі. Може, це нісенітниця, а може, й ні. Та знаєш, у нас є свої легенди та розповіді про Південь. У давні часи гобіти також ходили в мандри. Не всі з них поверталися, та й вірили не всьому, що розповідали, — навіть є такі приказки: «новини з Брі» чи «правдиво, як ширські плітки». Та я чув про великих людей зі Сонячних Земель. У наших легендах їх називають свертінгами; коли вони йдуть на війну, то їдуть верхи на оліфантах. Цілі будинки та вежі ставлять їм на спини, а оліфанти кидають у ворога камінням і деревами. Тож коли ти сказав: «Люди з Півдня в червоному й у золоті», — я запитав: «А оліфанти там були?» Якби вони з'явилися тут, я би ризикнув піти поглянути. Але вже, мабуть, їх не побачу. Напевно, таких звірів не буває. — Він зітхнув.