Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Вони ще трохи постояли там, мовби на межі сну, в якому причаївся кошмар, хоча добре знали, що тільки через пітьму прийдуть до ранку. Ставало світліше. Дедалі чіткіше вимальовувалися потворні звивисті тріщини й отруйні горби. Високо в небі серед хмар і довгих пасем диму мандрувало Сонце, та навіть його світло було забруднене. Гобітів воно не вітало, здавалося ворожим і виявляло їхню безпомічність — маленьких жалюгідних примар, котрі блукали серед згарищ Темного Володаря.

Надто втомлені, щоб іти далі, відшукали місце для перепочинку. Мовчки посиділи в тіні за купою шлаку, з якого курився задушливий смердючий дим, обпалюючи їм горло. Перший підвівся Ґолум. Плюючись і лаючись, мовчки і не оглядаючись на гобітів, він поповз на всіх чотирьох геть. Фродо та Сем порачкували за ним і опустились у широку, майже круглу яму, прикриту зі заходу купою каміння. Яма була холодна та мертва, з якоюсь калюжею маслянистої багнюки на дні. У цій гидотній дірі вони й зіщулилися, сподіваючись, що в її тіні заховаються від погляду Ока.

День минав поволі. Їх мучила спрага, та випили вони лише кілька крапель із фляг, востаннє наповнених у балці, яка тепер здавалася тихим і прекрасним місцем. Гобіти по черзі стояли на чатах. Спершу, незважаючи на втому, ніяк не могли заснути; але коли сонце покотилось униз, у неквапливі хмари, Сем задрімав. Була черга Фродо вартувати. Він приліг на схилі ями; але тягар у нього на грудях від цього не полегшав. Фродо дивився в посмуговане димом небо і бачив дивні обриси, силуети темних вершників, обличчя з минулого. Зависнувши між сном і дійсністю, він втратив лік часу, а тоді забувся в міцному сні.

Раптом Сем прокинувся: йому здалося, що його кличе господар. Настав вечір. Фродо не міг його кликати, бо спав, причому сповз майже на саме дно ями. Поруч сидів Ґолум. Спершу Сем подумав, що той намагається розбудити Фродо, та потім побачив, що це не так. Ґолум розмовляв сам зі собою. Смеаґол сперечався з кимось іншим, котрий говорив тим самим голосом, тільки шипів і скімлив. Очі його спалахували то блідим, то зеленкуватим світлом.

— Смеаґол присягав, — сказав перший голос.

— Так, так, дорогесенький, — була відповідь, — заприсяглися: зберегти наш Скарб, аби Він його не дістав — ніколи. Та Скарб іде до Нього, все ближче з кожним кроком. Що з ним зробить гобіт, хотілось би знати, дуже хотілось би.

— Не знаю. Нічого не вийде. Хазяїн тримає його при собі. Смеаґол заприсягся допомогти хазяїнові.

— Так, так, помогти хазяїну: хазяїну нашого Скарбу. Та якби ми стали хазяїном, то допомагали би собі самі і присяги не порушили б.

— Але Смеаґол обіцяв бути дуже-дуже хорошим. Гарний гобіт! Зняв жорстоку мотузку з ноги Смеаґола. Гарно зі мною говорить.

— Дуже, дуже хороший, так, дорогесенький? Будемо хороші, як рибка, свіжесенька рибка, тільки самі для себе. Не зашкодимо гобітові, звісно, що ні, ні.

— Але я заприсягся Дорогесеньким, — заперечив голос Смеаґола.

— То візьми його собі, — відповів другий голос, — і буде він у нас! Ми станемо хазяїном, ґолум! Нехай тоді інший гобіт, паскудний підозріливий гобіт плазує перед нами, так, ґолум!

— А гарного гобіта не зачепимо?

— О ні, ні, якщо цього нам не хочетьсся. Але він — Торбинів, мій дорогессенький, Торбинів. А Торбин його вкрав. Знайшов його й нічого не сказав, нічого. Не терпимо Торбинів.

— Ні, не цього Торбина.

— Так, усіх Торбинів. Усіх тих, хто забирав наш Скарб. Ми заберемо Скарб собі.

— Але Він побачить, Він довідається. Він відбере наш Скарб!

— Він бачить, Він знає. Він чув, як ми присягались — проти Його волі. Треба відібрати Скарб. Примари шукають. Треба відібрати.

— Не для Нього!

— Ні, любий мій. Подумай, мій дорогесенький: якщо Скарб у нас, то ми сховаємось, навіть від Нього, еге ж? Ми станемо сильні, сильніші за Примар. Володар Смеаґол? Ґолум Великий? Володар Ґолум! Щодня їстиме свіжу рибу, тричі на день, свіжу рибу просто з моря. Мій Дорогесенький Ґолуме! Мусиш дістати його. Ми хочемо його, хочемо, хочемо!