Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Але їх двоє. Прокинуться й уб'ють нас, — із відчаєм заскиглив Смеаґол. — Не зараз. Не сьогодні.

— Хочемо! Та… — і запала довга пауза, мовби з'являлася нова думка. — Не зараз? Мабуть, що так. Вона допоможе. Так, допоможе.

— Ні, ні! Не треба! — застогнав Смеаґол.

— Треба! Ми хочемо! Хочемо його!

Щоразу, коли заговорював другий голос, довга рука Ґолума повільно простягалася до Фродо, й відсмикувалася, щойно починав говорити Смеаґол. Урешті-решт, обидві руки з довгими скоцюрбленими пальцями потяглися до горла Фродо.

Сем лежав тихо, заворожений цією сваркою, та стежив із-під повік за кожним рухом Ґолума. Дотепер найбільшою небезпекою в Ґолумі йому простодушно здавалося бажання через звичайний голод з'їсти гобітів. Зараз він зрозумів, що це не так: Ґолум відчував жахливий поклик Персня. «Він» — то був, звісно, Темний Володар; але Сем задумався, хто така «Вона». Мабуть, одна з потвор, із котрою цей паскудник подружився у своїх блуканнях. Та далі Сем не міг про це думати, бо справи зайшли надто далеко й уже стали небезпечними. Попри важкість, яка відчувалась у тілі, він напружився й сів. Щось підказувало йому бути обережним і не виказувати того, що він підслухав суперечку. Сем голосно зітхнув і широко позіхнув.

— Котра година? — запитав він заспаним голосом.

Ґолум засичав крізь зуби. Хвилину постояв, напружений і загрозливий, а потім відразу зм'як, упав на всі чотири і поповз схилом угору.

— Хороші гобіти! Хороший Сем! — сказав він. — Соньки, так, соньки! Залишили Смеаґола на варті! Але вже вечір. Наповзають сутінки. Час іти.

«Давно пора, — подумав Сем. — І час із тобою розпрощатись!» Але тут він замислився, чи не стане Ґолум небезпечнішим, коли його відпустити на волю.

— Ото прокляття! Щоб він вдавився! — буркнув Сем собі під ніс. Він спустився на дно і розбудив свого господаря,

Фродо почувався напрочуд бадьорим. Йому щось приснилося. Темна тінь відійшла, й у цьому хворобливому краї його відвідало щось дуже гарне. Що саме наснилося, не пам'ятав, але на серці полегшало. Тягар уже не був такий важкий. Ґолум привітав хазяїна зі собачою радістю. Він хихотів і базікав, терся до колін гобіта. Фродо усміхнувся:

— Послухай! Ти був добрим і вірним провідником. Це — останній відрізок дороги. Проведи нас до Брами, а далі не треба. Проведи до Брами, а сам можеш іти, куди хочеш — тільки не до наших ворогів.

— До Брами? — злякано і здивовано пискнув Ґолум. — До Брами, сказав хазяїн! Так, він це сказав. А добрий Смеаґол слухається хазяїна, о так. А коли ми підійдемо, ви побачите, все побачите. Зовсім негарно там. О ні! О ні!

— Замовкни! — сказав Сем. — Ходімо вже!

У сутінках вони видерлися з ями і поволі почвалали мертвою землею. Не встигли відійти далеко, як на них налетів той самий страх, що і на болотах при появі крилатої істоти. Зупинилися, припавши до смердючого ґрунту, але нічого не побачили в понурому вечірньому небі; невдовзі загроза проминула, мабуть, пролетіла дуже високо, поспішаючи в якійсь справі з Барад-дура. За якийсь час Ґолум піднявся і поповз уперед, щось бурмочучи і здригаючись.

Десь після опівночі тінь страху втретє впала на них, але цього разу слабша, мовби з надзвичайною швидкістю промчала на захід високо над хмарами. Однак Ґолум трусився від жаху, переконаний, що їх вистежили і що за ними полюють.

— Тричі! — схлипував він. — Тричі нас попередили. Вони винюхали нас, почули наш Скарб. Він їхній хазяїн. Далі йти не можна, ні. Не варто, не варто!

Умовляння та ласкаві слова вже не допомагали. Тільки коли Фродо розгнівано прикрикнув і поклав руку на меч, Ґолум піднявся і з гарчанням поволочився перед ними, мов побитий пес.

І так вони шпорталися до кінця похмурої ночі, і до світання нового дня тривог ішли вони мовчки, опустивши голови, нічого не бачили й нічого не чули, крім свисту вітру у вухах.