Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Більше вони не змогли довідатися від нього нічого. Сказати назву небезпечного місця чи перевалу він не міг або не хотів.

А йшлося про Кіріт-Унґол, місце зі жахливою славою. Араґорн, мабуть, вимовив би цю назву і пояснив її зміст; Ґандалф застеріг би їх. Але вони були самі, Араґорн — далеко, Ґандалф стояв на руїнах Ізенґарда і змагався зі Саруманом, який навмисно тягнув час. Однак, навіть коли Ґандалф промовляв останні слова до Сарумана і палантир, викрешуючи іскри, скочувався по сходах Ортханка, він пам'ятав про Фродо та Сема і подумки звертався до них із надією та співчуттям.

Мабуть, Фродо відчув підтримку, не усвідомлюючи цього, як колись на Амон-Гені, хоч і був переконаний, що Ґандалф загинув у темряві далекої Морії. Він якийсь час мовчки посидів на землі, схиливши голову та силкуючись пригадати все, що коли-небудь говорив йому Ґандалф. Але на цей випадок не міг згадати жодної поради. Занадто рано, направду, надто рано втратили вони підтримку Ґандалфа, ще тоді, коли Темна Земля була дуже далеко. Як увійти до неї, Ґандалф не сказав. Напевно, не знав і сам. У твердині Ворога на Півночі, Дол-Ґулдурі, Ґандалф колись бував. Але чи ходив він до Мордору, до Гори Вогню та Барад-дура, коли знову постав у силі Темний Володар? Мабуть, ні. І ось тепер він, маленький дрібнолюдик зі Ширу, звичайний гобіт із мирної місцевості, сподівається знайти шлях, яким не міг чи не наважувався пройти великий чарівник. Отака лиха доля. Та Фродо сам обрав її у своїй вітальні навесні минулого року, тепер такого далекого, мов розділ із історії про юність світу, коли квітли Дерева зі Золота і Срібла. Нелегкий вибір постав перед ним. Яким шляхом піти? І якщо обидва ведуть до жахіття і смерті, то навіщо вибирати взагалі?

День минав. Глибока тиша стояла над невеликою сірою заглибиною, де вони причаїлися, біля самих кордонів землі страху, — цю тишу можна було помацати, ніби щільне покривало, яке відрізало їх від усього світу вгорі. Купол блідого неба, посічений пасмами диму, здавався дуже високим і далеким, мовби під ним зависла велика товща повітря, обважніла від думок.

Навіть орел не розгледів би гобітів проти сонця — мовчазних, нерухомих, під тягарем фатуму, вкритих тонкими сірими плащами. Можливо, орел на мить зупинив би погляд на Ґолумі, малесенькій фігурці, що розпростерлася на землі: мабуть, це лежав скелет замореної голодом людської дитини, обідране вбрання ще чіплялося за нього, довгі руки та ноги, білі й тонкі, мов кістки: ні шматка доброго м'яса.

Фродо схилив голову на коліна, а Сем ліг горілиць, підклавши руки під голову, і дивився з-під каптура в порожнє небо. Таким порожнім небо було тривалий час. Тоді Семові раптом здалося, що у височині кружляє якийсь птах, ось він завис нерухомо, а ось відлетів. З'явилися ще два, а далі — четвертий. Вони були дуже маленькі, та Сем здогадався, що насправді вони величезні, з широчезним розмахом крил, і летять дуже високо. Він замружився та зіщулився. Його охопив той самий страх, який попереджав про присутність Чорних Вершників, той безпорадний жах, що приходив із криком, підхопленим вітром, і тінню на місяці, хоча тепер страх був не такий нищівний чи нездоланний: небезпека була далеко. Та вона була. Фродо також відчув її. Думка його обірвалася. Він поворухнувся і затремтів, хоча догори не дивився. Ґолум згорнувся клубком, як загнаний у кут павук. Крилаті істоти зробили ще одне коло і, стрімко кинувшись униз, помчали до Мордору.

Сем перевів подих.

— Знову Вершники, тепер у повітрі, — хрипко прошепотів він. — Я бачив їх. А вони нас, думаєш, бачили? Вони були дуже високо. І якщо це ті самі Чорні Вершники, то вдень вони бачать погано, правда?

— Ні, вони, мабуть, нас не побачили, — сказав Фродо. — Зате бачили їхні коні. Ці крилаті істоти, на яких зараз літають Вершники, бачать, напевно, краще за будь-кого іншого. Вони подібні на великих хижих птахів. Чогось шукають: боюся, Ворог уже насторожі.

Страх минув, але і покривало тиші розірвалося. Якийсь час вони були відрізані від усього світу, мов на невидимому острові, а тепер знов опинилися на виду, і загроза повернулася. Та Фродо не відповідав Ґолумові й не приймав рішення. Очі його були заплющені, наче він дрімав або зазирав углиб серця та пам'яті. Нарешті гобіт стрепенувся й підвівся, вже здавалося, був готовий заговорити і прийняти рішення. Та натомість шепнув:

— Слухай! Що це?

Їх знову охопив страх. Вони почули спів і хрипкий крик. Спочатку шум здавався далеким, але потроху ближчав. Усі раптом подумали, що Чорні Крила вистежили їх і вислали за ними озброєних солдатів: хіба буває завелика швидкість для цих жахливих слуг Саурона. Троє мандрівників прислухалися, припавши до землі. Голоси і брязкіт зброї та упряжі були вже дуже близько. Фродо та Сем витягли маленькі мечі. Втікати було неможливо.

Ґолум поволі підвівся і поповз, мов комаха, до краю западини. Дуже обережно він вистромив голову і визирнув крізь розколину в кам'яній брилі. Якийсь час не ворушився. Тоді голоси почали віддалятись і поступово вщухли. Далеко на мурах Мораннону просурмив ріг. Тоді Ґолум зісковзнув у западину.

— Це підходить до Мордору підкріплення, — прошепотів він. — Темні обличчя. Таких людей ми ще не бачили, ні, Смеаґол не бачив. Вони люті. Очі чорні, і волосся чорне та довге, й у вухах золоті кільця; так, красиве золото. Де в кого червона фарба на щоках, і червоні плащі; і прапори червоні, й вістря списів; і щити круглі, жовті й чорні, з великими шипами. Негарні, жорстокі, бридкі люди. Такі самі погані, як орки, але ще більші. Смеаґол думає, що вони прийшли з Півдня, з-за гирла Великої Ріки, прийшли тією дорогою. Уже вступили до Чорної Брами, але можуть прийти ще. До Мордору постійно сходяться люди. Одного дня там зберуться всі.

— А оліфанти там були? — запитав, забувши про страх, Сем, спраглий новин про невідомі землі.

— Ні, оліфантів не було. А що це — оліфанти? — запитав Ґолум.

Сем підвівся, заклав руки за спину (як завжди, коли «говорив віршами») і почав:

Сірий, як миша,

Велій, як хижа,

Ніс, як змія,