Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

«Добре, що жодна половина старого розбійника не знає справжнього задуму господаря, — думав він. — Якби він знав, що пан Фродо хоче покласти край його Скарбу, то в нас би хутенько з'явилися проблеми, гарантую. Старий Смердючка чомусь так боїться Ворога — та ще й підкоряється чи підкорявся йому, — що радше видасть нас, аніж допоможе чи дозволить розплавити свого Дорогесенького. Принаймні так мені здається. І сподіваюся, господар старанно все обдумає. Розуму йому не бракує, та серце його м'яке, отакий він. Жоден Правоніг не здогадається, який наступний крок зробить пан Фродо».

Фродо не відразу відповів Ґолумові. Поки в Семових повільних, але проникливих мізках пропливали ці сумніви, він стояв, не зводячи очей із темних скель Кіріт-Горґору. Западина, в якій вони ховалися, була вирита у схилі невисокого пагорба, дещо вище наддовгою, як канава, долиною, що лежала між пагорбом і зовнішніми опорами гори-муру. Посеред долини стояв чорний фундамент західної вартової вежі. У ранковому світлі було добре видно курні шляхи, які сходилися біля Брами Мордору; один повертав на північ; другий вів на схід, зникаючи в імлі, що тулилася до підніжжя Еред-Літую; а третій ішов просто до них. Різко огинаючи вежу, він збігав у вузьку ущелину неподалік від заглибини, де стояв Фродо. Праворуч шлях обходив схили гір і втікав на південь у глибоку тінь, яка огортала всі західні схили Ефель-Дуату, а вдалині зливався з вузькою смугою землі між горами та Великою Рікою.

Отак вдивляючись, Фродо помітив, що на рівнині зчинилися рух і метушня. Здавалося, це крокували величезні армії, тільки прикриті хмарами пилу та диму, які напливали з трясовин і пустищ. Але тут і там він добачав проблиски списів і шоломів; та і шляхом рухалося багато кінних загонів. Фродо пригадав побачене з Амон-Гену декілька днів тому, хоча тепер йому здалося, що відтоді минуло кілька років. І він усвідомив даремність надії, що на якусь мить заворушилась у його серці. Сурми не кликали до бою, а звучали привітально. Не доблесні воїни Ґондору, котрі повстали як мстиві примари з могил давно минулих боїв, ішли штурмом на Темного Володаря. Це рухалися люди з інших племен, із безмежного Сходу, збираючись на заклик їхнього Повелителя; армії, які стояли табором біля Воріт, тепер долучалися до його зрослої потуги. Мовби раптово усвідомивши небезпеку розташування мандрівників, відкритих у світлі дня, так близько до великої загрози, Фродо швидко накинув на голову тонкий сірий каптур і відступив од краю западини. Тоді обернувся до Ґолума.

— Смеаґоле, — сказав він, — я повірю тобі ще раз. Направду, виглядає на те, що я мушу це зробити і що мені призначено приймати допомогу від тебе — від кого найменше сподівався її отримати, а тобі роковано допомагати мені — тому, кого ти довго переслідував із лихими намірами. Досі ти служив добре й віддано дотримувався обіцянки. Віддано, саме це я хотів сказати, — додав він, глянувши на Сема, — бо двічі ми залишались у твоїй владі, й ти не заподіяв нам ніякої шкоди. І не намагався відібрати в мене те, чого колись прагнув. Спробуємо втретє! Але попереджаю тебе, Смеаґоле: ти в небезпеці.

— Так-так, хазяїне! — закивав Ґолум. — Велика небезпека! Лише при згадці про неї Смеаґола всього аж трусить, але він не тікає. Він має допомогти своєму хазяїнові.

— Але я не говорю про загрозу, яка нависла над нами всіма, — сказав Фродо. — Ідеться про загрозу, яка стосується лише тебе. Ти заприсягся тим, що називаєш своїм Скарбом. Пам'ятай про це! Він володіє тобою і шукає способу тебе зруйнувати. Ти вже йому піддався. Щойно по-дурному себе виказав. «Віддай його Смеаґолові!» — сказав ти. Не повторюй цього ніколи! Не дозволяй собі про це думати! Його ти не повернеш собі ніколи. Будеш тягтися за ним — загинеш. Ти його собі ніколи не повернеш. У крайньому разі, Смеаґоле, я надягну Скарб на палець, а перстень уже колись мав владу над тобою. І якщо тоді я накажу тобі щось зробити, ти підкоришся, навіть якщо звелю тобі стрибнути у провалля або вогонь. А саме такий буде мій наказ. Тому стережися, Смеаґоле!

Сем схвально, але і здивовано дивився на господаря: такий вираз обличчя і такий тон були для нього чимось новим. Сем завжди знав, що надмірна доброта пана Фродо вела до певної нерозсудливості. Звичайно, водночас він міцно дотримувався суперечливого переконання, що пан Фродо — наймудріша особа на світі (може, за винятком Ґандалфа та старого пана Більбо). Ґолум відтак міг теж помилитися — тим паче, що знайомство його було коротшим — і сплутати доброту з нерозсудливістю. Так чи інак слова Фродо збентежили та налякали Смеаґола. Він повзав по землі, неспроможний вимовити нічого путнього, тільки повторюючи раз у раз: «Хороший хазяїн, хороший хазяїн».

Фродо якусь хвилю терпляче почекав, а тоді сказав уже не так суворо:

— А тепер, Ґолуме чи Смеаґоле, якщо тобі так подобається, розкажи мені про той інший шлях і, якщо зможеш, переконай, що заради нього варто звертати з прямої дороги. Я поспішаю.

Та Ґолум був у жалюгідному стані, і страх перед Фродо його геть знесилив. Дізнатися щось було нелегко, бо він бурмотів і пищав, а в перервах плазував по землі і благав їх обох змилостивитися над бідненьким Смеаґолом. За якийсь час він заспокоївся, і Фродо слово за словом зрозумів, що дорога, яка повертала на захід від Ефель-Дуату, вела до роздоріжжя в кільці темних дерев. Дорога праворуч опускалася до Осґіліата і мостів через Андуїн; середній шлях ішов на південь.

— Далеко, — сказав Ґолум. — Ми туди не ходили ніколи, та кажуть, що шлях тягнеться на сотню ліг, аж до Великої Води, яка завжди неспокійна. Там багато риби, і великі птахи клюють рибу — хороші птахи, — та ми не були там ніколи, на жаль! Не мали такої нагоди. А далі, кажуть, є ще землі, й Жовте Лице там дуже пекуче, і хмар майже нема, і люди там люті й мають темні обличчя. Ми туди не хочемо.

— Туди ми не підемо, — сказав Фродо. — Та не відхиляйся від теми. Що скажеш про третій шлях?

— О, так-так, третій шлях, — згадав Ґолум. — Це дорога ліворуч. Відразу веде вгору, вгору і здіймається до високих тіней. Коли обігнеш чорну скелю, то побачиш її, раптом побачиш угорі й захочеш заховатися.

— Побачу її? Що побачу?

— Стару фортецю, дуже стару, дуже страшну. З півдня до нас доходили розповіді про неї, коли Смеаґол був молодий, дуже давно. О, так-так, ми слухали багато розповідей, сидячи вечорами на березі Великої Ріки під вербами, й Ріка тоді була молодша, ґолум, Ґолум.

Він знову розридався і забурчав. Гобіти терпляче чекали.

— Розповіді про Південь, — нарешті заговорив Ґолум, — про високих людей із блискучими очима, про їхні будинки, як скелі, та про срібну корону їхнього короля та Біле Дерево — цікаві розповіді. Вони побудували дуже високі вежі, й одна з них була сніжно-біла, й у ній зберігався самоцвіт, мов Місяць, а навколо звели високі білі стіни. О, так, багато чого розповідали про Місячну Вежу.

— Це, напевно, Мінас-Ітіль, який заснував Ісілдур, син Еленділа, — сказав Фродо. — Це той Ісілдур, котрий відрубав Ворогові палець.

— Так, у Нього на Чорній Руці лише чотири пальці, та Йому їх вистачає, — здригнувся Ґолум. — І Він ненавидить місто Ісілдура.

— А кого він любить? — докинув Фродо. — Та який стосунок має до нас Місячна Вежа?