Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Пізно вночі нарешті ступили на твердий ґрунт. Ґолум сичав і шепотів сам до себе, та здавалося, що був задоволений: у якийсь таємничий спосіб, навпомацки, за запахом, завдяки надзвичайній пам'яті на обриси в пітьмі, він розпізнав місце, де вони були, і тепер точно знав, куди вести.

— А зараз уперед! Хороші гобіти! Хоробрі гобіти! Напевно, дуже-дуже стомлені; і ми втомилися, дорогесенький. Але мусимо вивести хазяїна геть від злих вогнів, так-так, мусимо!

І з тими словами він кинувся майже бігцем довгим проходом поміж високим очеретом, а вони поспішали за ним, як могли. Та раптом він зупинився і став підозріло принюхуватись, і засичав, ніби його знову щось стурбувало чи перестало подобатися.

— Ну, що таке? — гаркнув Сем, неправильно зрозумівши поведінку Ґолума. — Навіщо принюхуєшся? Сморід мало не збиває мене з ніг, хоч я вже і носа затулив. Ти смердиш, і господар смердить, усе смердить.

— Так-так, і Сем смердить! — відповів Ґолум. — Бідний Смеаґол це чує, але добрий Смеаґол терпить. Помагає хазяїнові. Вітер здійнявся, погода міняється. Смеаґол непокоїться, він нещасний.

Він рушив далі, та його стурбованість зростала, і час від часу він підводився на весь зріст і витягував шию в бік південного сходу. Спочатку гобіти не розуміли, що його непокоїть. Тоді раптом усі троє завмерли, напружено прислухаючись. Фродо та Семові здалося, що вони чують далеке довге завивання, пронизливе та люте. Вони затремтіли. Тієї ж миті відчули рух повітря; стало холодно. Вони стояли, напруживши слух, і почули далекий шум, мовби вітер летів із далини. Імлисті вогники затріпотіли, потьмяніли і згасли.

Ґолум не рушав з місця. Він тремтів і щось белькотів, аж поки не налетів порив вітру, сердито засичавши над багновищем. Ніч посвітліла, й усі побачили, як безформні смуги туману, звиваючись клубами, пропливають над головами. Хмари на небі також рвались і танули; і високо на півдні крізь плинне клоччя зблиснув місяць.

На якусь мить поява місяця втішила гобітів; але Ґолум зіщулився, припавши до землі і проклинаючи Біле Лице. Тоді Фродо та Сем, піднявши очі до неба і глибоко вдихаючи свіже повітря, побачили, як воно наближалося — хмарина, що летіла з ненависних гір; чорна тінь, випущена з Мордору; крилата потвора, величезна та зловісна. Вона пролетіла під місяцем і з жахливим криком, переганяючи вітер, помчала на захід.

Гобіти попадали на холодну землю. Але тінь жаху зробила коло і повернулась, опустившись нижче, аж зачіпаючи страшними крилами болотні випари. А потім полетіла назад до Мордору, швидко, мов Сауронів гнів; слідом рвонув і холодний вітер, розганяючи туман над Мертвими Болотами. Голе пустище, доки сягало око, аж до далеких загрозливих гір, залило непевне місячне світло.

Фродо та Сем підвелися на ноги, протираючи очі, мов діти після страшного сну, і побачили довкола звичайну ніч. Але приголомшений Ґолум не вставав. Вони ледве його підняли, та він не підводив голови, стоячи скоцюрблено на колінах та ліктях і закриваючи потилицю великими пласкими долонями.

— Примари! — стогнав він. — Примари на крилах! Дорогесенький — їхній хазяїн. Вони бачать усе, усе. Нічого від них не сховається! Прокляте Біле Лице! І вони все розкажуть Йому. Він бачить, він знає. Ох, ґолум, ґолум, ґолум!

І він не наважився ні підвестися, ні поворухнутися, поки місяць не сховався за Тол-Брандіром.

Відтоді Семові здавалося, що Ґолум знову перемінився. Він іще більше підлещувався і догоджав; але Сема іноді дивував блиск у його очах, особливо коли вони дивилися на Фродо; і все частіше Ґолум повертався до своєї звичної манери розмови. І ще дещо тривожило Сема. Фродо виглядав утомленим, змученим до виснаження. Він розмовляв мало, тобто майже нічого не говорив; і не скаржився, та рухався так, мов несе тягар, який щодень важчає; і волочився позаду, чимдалі повільніше, і Сем часто просив Ґолума почекати, щоби господар не відстав.

Насправді з кожним кроком до воріт Мордору Фродо відчував, що Перстень на його шиї важчає і немовби тягне на схід. Ще більше непокоїла його думка про Око — так він про себе це назвав. Воно навіть більше, ніж тягар Персня, змушувало гобіта зіщулюватись і пригинатись. Око — це жахливе, дедалі сильніше відчуття ворожої волі, що з усіх сил намагається пронизати хмари, землю, тіло, щоби знайти тебе: простромити тебе своїм смертельним поглядом, оголеного, знерухомілого. Тонкою, крихкою і тонкою, стала та завіса, що відгороджувала Фродо від Ока. Він уже точно знав, де були притулок і серце тієї волі: так само ясно, як людина навіть із заплющеними очима знає, де сонце. Він обернувся до неї обличчям, і її могутність обпалювала йому чоло.

Ґолум, мабуть, відчував щось схоже. Та гобіти не могли збагнути, що коїться в його нікчемній душі, де зітнулися натиск Ока, жадоба такого близького Персня та його підлабузлива присяга, яку він дав через страх перед холодним металом. Фродо про це не замислювався. Сем найбільше піклувався про свого господаря, мало зважаючи на темну хмару, що оповила його власне серце. Тепер він ішов позаду Фродо, щоби постійно його бачити, підтримував, коли той спотикався, і незграбно намагався підбадьорювати.

Коли нарешті настав день, гобітів здивувало, наскільки близько опинилися зловісні гори. Повітря стало чисте й холодне, і стіни Мордору вже не здавалися далекою туманною загрозою, а здіймалися по той бік гнітючої пустелі похмурими темними вежами. Болота закінчилися мертвими торфовищами та широкими латками розтрісканого висохлого мулу. Аж до пустелі перед воротами Саурона тягнулися довгі складки голої безрадісної землі.

Доки сірів день, вони, мов хробаки, тулилися під чорним каменем, аби крилатий жах не вислідив їх жорстокими очима. Про решту подорожі в пам'яті залишилася тільки тінь страху, що наростав. Ще дві ночі вони брели нудними пустищами. Повітря стало ядучим, гіркий сморід забивав подих і палив горло.

Нарешті, на п'ятий ранок після зустрічі з Ґолумом, вони знову зупинилися. Попереду темні високі гори сягали стелі з диму та хмар. З підніжжя здіймалися величезні стрімчаки і нерівні пагорби, тепер уже за якийсь десяток миль від гобітів. Фродо тривожно озирався. Страшні були Мертві Болота і пустеля Нічийних Земель, але ще страшніший був той край, що його поволі відкривав перед примруженими очима Фродо скрадливий день. Навіть до Озера Мертвих Облич доходила хирлява подоба зеленої весни; а сюди вже не прийде ні весна, ні літо. Тут не росло нічого, не було навіть плісняви, що живиться гнилизною. Баюри захлиналися від попелу та грязюки, синювато-сизі й сірі, неначе гори виблювали на ці землі весь бруд зі свого нутра. Високі горби потовченого каміння, конуси шлаків, обпалених вогнем і вкритих отруйними плямами, були схожі на якісь відразливі надгробки, що ряд за рядом відкривались у лінивому світлі.

Гобіти підійшли до пустища, яке лежало перед Мордором, — вічний пам'ятник понурій роботі його невільників, він залишиться, навіть коли всі їхні задуми втратять сенс; споганена земля, яка ніколи не зцілиться, якщо тільки Велике Море не втопить її у хвилях забуття.

— Мене нудить, — сказав Сем. Фродо мовчав.