Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

«Якогось хробака, жука або ще щось слизьке випорпав, — подумав Сем. — Бр-р! Гидота; нещастячко!»

Ґолум не сказав нічого, поки не напився і не вмився в потічку. Тоді підійшов, облизуючись:

— Тепер уже краще. Ми відпочили? Можемо йти? Хороші гобіти солодко спали. Тепер довіряють Смеаґолові? Дуже, дуже добре.

Далі було все те саме. Канава ставала дедалі мілкішою і йшла пологіше. Дно було вже не таке кам'янисте, як раніше, а схили поволі опустилися до рівня звичайних берегів. Канава почала зміїтися. Ніч підходила до кінця, та хмари заступили місяць і зорі, й день заявляв про себе лише сірим світлом, яке поволі розливалося.

Прохолодного світанку вони підійшли до гирла річки. Берегами її стали порослі мохом купини. На останньому порозі щербатого каменю потік, булькаючи, впадав у буре болото і там зникав. Сухий очерет хитався і шелестів, хоча вітру не було.

Обабіч і попереду, на півдні та сході, в мутному напівсвітлі розкинулися просторі болота і трясовини. У темних ковбанях булькало, вгору здіймалися клуби туману. У нерухомому повітрі завис задушливий сморід. Ген удалині, тепер майже просто на півдні, маячили гори Мордору, мов чорна загата пошматованих хмар над передгрозовим туманним морем.

Тепер гобіти повністю залежали від Ґолума. Вони не знали і знати не могли в цьому неясному світлі, що насправді стояли на північному краї боліт, які тягнулися далеко на південь. Якби вони знали місцевість, то могли би, витративши трохи більше часу, обійти болота зі сходу і твердою дорогою дійти до безплідної рівнини Дагорлад — поля стародавньої битви перед воротами Мордору. Зрештою, великої надії на тому шляху не було. На кам'янистій рівнині ніде було сховатись, і через неї пролягали дороги орків та найманців Ворога. Навіть лорієнські плащі не захистили би гобітів.

— Куди далі, Смеаґоле? — запитав Фродо. — Ми мусимо лізти до цієї помийної ями?

— Зовсім ні, — відповів Ґолум. — Якщо бажаєте якомога швидше постати перед Володарем, є дуже зручна дорога, — він тицьнув кощавим пальцем на схід, — там його слуги чекають гостей і негайно доправляють їх до нього. Так-так. Його Око не дрімає. Колись давно Око вгледіло там, на дорозі, Смеаґола… — Ґолум здригнувся. — Та відтоді Смеаґол часу не гаяв, так-так, мої ноги, очі та ніс дечого варті. Тепер я знаю інші шляхи. Довгі й незручні, зате нас там ніхто не помітить. Ідіть за Смеаґолом! Він поведе вас крізь туман, гарний густий туман. Ідіть за Смеаґолом обережно — і, може, сховаєтеся від Ока!

Уже геть розвиднілося: ранок був безвітряний і похмурий, над болотами зависли густі випари. Жоден промінь сонця не пробивався крізь низькі хмари, і Ґолум поривався йти далі. Тож, трохи відпочивши, вони рушили і невдовзі згубились у примарному мовчазному світі, де не було ні вже перейдених пагорбів, ані гір, яких шукали. Повільно йшли вервечкою: Ґолум, Сем, Фродо.

Найбільше втомлювався Фродо і, хоча рухалися повільно, часто відставав. Невдовзі гобіти виявили, що широченне болото насправді було нескінченним плетивом ковбань, грузьких драговин і стоячих вод. Поміж ними гостре око та спритна нога могли намацати звивисту стежку. Ґолум, звичайно, мав і те, й інше. Його голова на довгій шиї постійно поверталася навсібіч, він принюхувався і щось бурмотів собі під ніс. Інколи піднімав руку і зупиняв гобітів, а сам просувався вперед на чотирьох, обмацуючи ґрунт пальцями чи просто притискаючи вухо до землі.

Усе було безрадісне та монотонне. У цьому забутому краї ще затрималася холодна липка зима. Зеленів тільки накип сіруватої ряски на темній слизькій поверхні каламутних калюж. Трава зів'яла, й зігнилі стебла очерету стирчали з туману жалюгідними тінями давно забутого літа.

До полудня трохи прояснилося, туман піднявся і розтанув. Високо вгорі над цим світом гнилизни та випарів, у прозорій країні з долівкою сніжно-білої піни, пливло і золотилося Сонце, а внизу було видно лише розмиту і бліду його тінь, що не давала ні барви, ні тепла. Та навіть від цього невиразного натяку на присутність Сонця Ґолум супився й сіпався. Він зупинився, й усі присіли перепочити, мов зацьковані звірята, під заростями бурого очерету. Глибоку тишу порушував тільки ледь чутний шурхіт тремтливих сухих китиць і поламаних стеблин.

— Хоч би пташка якась пролетіла! — засумував Сем.

— Нема пташок, — сказав Ґолум. — Пташки гарні! — Він облизався. — Тут їх нема. Є вужі, всілякі черв'яки в калюжах. Багато всякого, різної гидоти. А пташок нема, — закінчив він сумно.

Сем подивився на нього з відразою.

Так минув третій день їхньої подорожі з Ґолумом. Поза межами боліт уже лягали довгі вечірні тіні, а вони все йшли та йшли, зупиняючись не стільки, щоби перепочити, а радше — допомогти Ґолумові; тепер навіть він рухався дуже обережно й інколи губив дорогу. Добралися до самого серця Мертвих Боліт, і було темно.

Ішли поволі, зігнувшись, слід у слід за Ґолумом. Багновище ставало дедалі вологішим, з'являлися широкі застояні баюри, серед яких було все важче знаходити тверду землю і не провалюватись у болото, що чвакало під ногами. Мандрівники були не важкі, інакше через цю трясовину не пройшли би.

Зовсім стемніло: чорне й ніби загусле повітря було важко вдихати. Коли з'явилися вогники, Сем протер очі: він подумав, що йому привиджується. Спочатку помітив краєм лівого ока один такий вогник, що блимнув і згас; але відразу з'явилися ще: деякі, мов ледь розжеврілі іскорки, інші — мов імлисте полум'я невидимих свічок; то тут, то там вони розліталися навсібіч, мовби невидимі руки відгортали якесь примарне запинало. Та його супутники не промовили ні слова.

Нарешті Сем не витримав.