Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Схоже, спить, — пробурмотів він. — Був би я такий, як Ґолум, він би ніколи не прокинувся!

Намагаючись не думати про меч і мотузку, він пішов і присів біля господаря.

Коли прокинувся, небо було тьмяне, не світліше, а навпаки темніше, ніж перед їхнім сніданком. Сем скочив на ноги. Відчувши бадьорість і голод, він раптом усвідомив, що проспав увесь день, щонайменше дев'ять годин. Фродо міцно спав, простягнувшись на весь зріст. Ґолума не було видно ніде. Відразу на думку Семові спала безліч докорів із великого словесного запасу його Дідуся; та потім він подумав, що його господар правий: поки що не було чого стерегтися. Так чи інак, а їх не задушили.

— Ото нещастячко! — сказав він мало не з жалем. — Куди ж воно поділося?

— Тут я, тут! — відповів голос згори.

Сем підняв очі й побачив на тлі вечірнього неба велику голову та вуха Ґолума.

— Гей! Ти що робиш? — крикнув Сем: тільки-но він побачив цю фігурку, його підозри повернулися.

— Смеаґол голодний, — сказав Ґолум. — Незабаром повернеться.

— Негайно злазь! — закричав Сем. — Гей, вертайся!

Та Ґолум уже зник. Фродо прокинувся від Семового крику й сів, протираючи очі.

— Привіт! — сказав він. — Щось трапилося? Котра година?

— Не знаю, — відповів Сем. — Сонце вже зайшло. А він утік. Каже, голодний.

— Не хвилюйся! — заспокоїв його Фродо. — Нічого не поробиш. Він повернеться, от побачиш. Присяга на деякий час його зв'язала. Та й не розлучиться він зі своїм Скарбом.

Фродо не збентежило те, що стільки годин вони проспали поруч із Ґолумом, дуже голодним і незв'язаним Ґолумом.

— І не згадуй ніяких Дідусевих лайок, — порадив він. — Ти втомився, а потім усе вийшло на краще: ми обоє добре відпочили. Попереду важка дорога, найважча дорога.

— Про харчі думаю, — сказав Сем. — Скільки в нас піде часу на завершення справи? А потім що робити? Ці коржики прекрасно підживлюють, але ними якось не наїдаєшся, так би мовити: принаймні я так відчуваю, хай не ображаються їхні пекарі. Та все мусимо їх їсти, хоч потроху, але щодня, а вони не ростуть. Гадаю, вистачить нам тижнів на три, і то, зауважте, якщо підтягнемо пояски. Дотепер ми тринькали припаси.

— Не знаю, скільки часу піде на те, щоби… дійти до кінця, — сказав Фродо. — Ми страшенно затримались у горах. Але, Семе Правоноже, мій дорогий гобіте, — направду, Семе, найдорожчий гобіте, мій друже, — не варто турбуватися, що буде потім. Кажеш: завершити справу — а хіба в нас є на це надія? А якщо і так, то хтозна, що буде потім? Перстень летить у Вогонь, а ми поруч — уявляєш? Ти вважаєш, Семе, що після цього нам буде потрібен хліб? Гадаю, що ні. Дотягнути до Фатум-гори — це все, що ми зможемо. І я вже чую, що це понад мої сили.

Сем мовчки кивнув. Схиливши голову, він узяв свого господаря за руку; не поцілував її, та на долоню Фродо впало кілька сльозин. Тоді відвернувся, втер ніс рукавом, підвівся, відійшов, намагаючись безтурботно насвистувати, і через силу запитав:

— Де ж ця пропаща істота?

Невдовзі Ґолум повернувся, та підкрався так тихо, що вони помітили його, коли той уже стояв перед ними. Його пальці та лице були вимащені чорною багнюкою. Він щось дожовував, пускаючи слину. Що саме він жував, вони не питали і знати не хотіли.