Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Темною звивистою канавою вони брели довго, чи так здавалось утомленим Фродо та Семові. Розколина повернула на схід і чимдалі ставала все ширшою та мілкішою. Нарешті небо почало сіріти. Ґолум ніяк не виказував утоми, але тепер глянув угору і зупинився.

— День уже близько, — шепнув він, так ніби той День міг підслухати і напасти на нього. — Смеаґол залишиться тут: я залишуся тут, і Жовте Лице мене не помітить.

— А от ми раділи би Сонцю, — сказав Фродо, — та мусимо зупинитися: зараз ми надто втомлені й далі не підемо.

— Зовсім не мудро радіти Жовтому Лицю, — буркнув Ґолум. — Воно вас викаже. Хороші, розумні гобіти залишаться зі Смеаґолом. Довкола орки та потвори. Вони бачать далеко. Ховайтеся разом зі мною!

І всі троє вмостилися на відпочинок біля підніжжя скелястої стіни. Скеля була не вища за зріст людини, а під нею лежали пласкі сухі камені; попід другим схилом протікав струмок. Фродо та Сем усілися на широкі брили. Ґолум хлюпався і копошився в потоці.

— Треба перекусити, — сказав Фродо. — Ти голодний, Смеаґоле? Харчів у нас дуже мало, та можемо з тобою поділитися.

При слові «голодний» зеленкуваті іскри спалахнули у білявих очах Ґолума, які ніби ще більше висунулися з його худого блідого обличчя. На якийсь час він повернувся до колишньої манери говорити:

— Ми голодні, сстрашшенно голодні, сстрашшенно, дорогессенький. А шчо вони будуть їссти? Ссмачненьку рибку?

Він облизав безкровні губи, виставивши гострі жовті зуби.

— Ні, риби в нас немає, — відповів Фродо. — Тільки оце, — і показав шматочок лембасу, — і вода, якщо цю воду можна пити.

— Можна, можна, вода хороша, — підтвердив Ґолум. — Пийте, пийте, поки є що! Але що це в них таке, дорогессенький? Хрусстке? Ссмачненьке?

Фродо відламав і подав йому на листку шматок хлібця. Ґолум понюхав листок, і обличчя його зсудомило від люті й відрази:

— Смеаґол знає цей запах! Листя з країни ельфів, фу! Смердить. Він лазив по тих деревах, а потім мої гарні рученята не відмивалисся від того запаху.

Відкинувши листок, він відламав шматок лембасу і поклав до рота. Тоді сплюнув і зайшовся кашлем.

— Тьху! Гидота! — прохрипів він. — Хочуть задушити бідного Смеаґола. Бруд і попіл, він того не їстиме. Мусить голодувати. Але Смеаґол не сердиться. Хороші гобіти! Смеаґол присягнув. Він буде голодувати. Не буде їсти гобітську їжу. Бідний, голодний Смеаґол!

— Шкода, — мовив Фродо, — та боюся, нічим не можу допомогти. Якби ти спробував — ця їжа пішла би тобі на користь. Але ти, мабуть, і спробувати не можеш.

Гобіти мовчки зжували свій лембас. Семові лембас уже давно так не смакував: поведінка Ґолума знову привернула його увагу до смакових якостей. Ґолум голодними очима, мов пес біля обіднього столу, проводжав кожен шматок, який вони клали до рота. Лише коли гобіти поїли і стали вкладатися спати, він повірив, що від нього не приховали ніяких смаколиків. Тоді відійшов і сів осторонь, пхикаючи собі під ніс.

— Послухайте! — шепнув Сем, не дуже турбуючись, чує Ґолум чи ні. — Нам треба трохи поспати; тільки не двом відразу, не вірю тому голодному злодієві, хоч що він обіцяє. Смеаґол чи Ґолум — звички так швидко не змінюються. Ви йдіть спати, пане Фродо, а я вас розбуджу, коли в мене почнуть злипатись очі. Спатимемо по черзі, як раніше, поки він не зв'язаний.

— Мабуть, ти правий, Семе, — відповів Фродо, не знижуючи голосу. — Щось у ньому таки змінилося, та що і наскільки глибоко — не знаю. Хоча, гадаю, боятися нічого. Але вартуй, якщо хочеш. Дай мені поспати дві години, а потім розбуди.

Фродо так утомився, що голова його схилилася на груди й він заснув, ледве промовивши останні слова. Здавалося, Ґолум також перестав боятися. Він згорнувся клубочком і невдовзі цілком безжурно заснув. Його дихання зі свистом виривалося крізь стиснуті зуби, й лежав він каменем. За якийсь час, відчуваючи, що його може заколисати дихання двох супутників, Сем підвівся і торкнув Ґолума ногою. Долоні того смикнулися, та сам він не ворухнувся. Сем нахилився і шепнув йому просто у вухо: «Ссмачна рибка!» — та Ґолум ніяк не зреагував. Сем почухав потилицю.