Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Сем неохоче підкорився. Ґолум відразу підхопився і почав стрибати довкола гобітів, мов покараний песик, якого погладив господар. Цієї миті щось у ньому змінилося. Він менше сичав і скавулів, і говорив, звертаючись уже до гобітів, а не до свого «дорогесенького». Він зіщулювався і здригався, коли вони наближалися до нього чи робили різкі рухи, і намагався не торкатися їхніх ельфійських плащів; але був приязний і навіть запопадливо намагався сподобатися. Він заходився реготати й підстрибувати при кожному жарті і навіть при кожному лагідному слові Фродо, а коли Фродо докоряв йому, то плакав. Сем узагалі розмовляв із ним мало. Він іще більше підозрював Ґолума, і цей новий, цей Смеаґол, подобався йому ще менше, ніж старий.

— Ну, Ґолуме, чи як там тебе, — сказав Сем, — рухайся! Місяць сховався, ніч минає. Час у дорогу!

— Так-так, — закивав Ґолум, стрибаючи довкола. — Ходімо, ходімо! Є тільки один прохід між південними та північними болотами. Я знайшов його, я сам. Орки туди не ходять, орки не знають дороги. Орки не ходять болотами, обходять болота навкруги. Вам пощастило, що ви прийшли сюди. Пощастило, що зустріли Смеаґола, так. Ідіть за Смеаґолом!

Він ступив кілька кроків уперед і озирнувся, як собака, що проситься погуляти.

— Зачекай, Ґолуме! — крикнув Сем. — Не відбігай задалеко! Я піду за тобою, а моя мотузка буде завжди напоготові.

— Ні, ні! — мовив Ґолум. — Смеаґол пообіцяв.

Вирушили глибокої ночі, при світлі яскравих зірок. Ґолум повів їх назад на північ, звідки вони прийшли; потім завернув навскіс праворуч від крутосхилу Емін-Муїлу і попровадив кам'янистими схилами додолу до широченних трясовин унизу. Швидко та безшумно танули вони в темряві. Над пустелею до самих воріт Мордору простягалася чорна тиша.

II. Через трясовину

Ґолум рухався швидко, витягав шию та голову, часом пересувався не тільки з допомогою ніг, а і рук. Фродо та Семові було нелегко встигати за ним; але здавалося, що він уже не думав про втечу, і якщо вони відставали, то зупинявся і чекав. За якийсь час знову вийшли до вже знайомої вузької канави, та вже набагато далі від гір.

— Тут! — крикнув Ґолум. — Отут можна зійти. Зараз підемо туди, аж он туди. — Він вказав на південний схід у бік боліт. Звідти бив сморід, важкий і огидний навіть у прохолодному нічному повітрі.

Ґолум покрутився біля краю канави і нарешті гукнув гобітів.

— Отут! Тут можемо зійти. Смеаґол уже колись ходив сюдою. Ходив сюдою, ховався від орків.

Він рушив перший, а слідом за ним у пітьму опустилися гобіти. Йти було не важко, бо розколина в цьому місці мала десь п'ятнадцять футів глибини та десять ширини. По дну текла вода: насправді це було русло однієї з численних річок, які стікають із гір і живлять застояні ставки та драговини. Ґолум повернув праворуч, на південь, і почалапав мілким кам'янистим потоком. Здавалося, йому була страшенно приємна вогкість, він хихотів, інколи навіть щось кумкав, мовби пісеньку.

Кусає нас,

гризе весь час

тверда земля.

І кості скель —

камінна дрель —

тріщать здаля.

Ставок, потік —