Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Раптом голос і мова його змінилися, він схлипнув і заговорив, але вже не до них:

— Залиште мене, ґолум! Мені боляче. Ой, бідні мої рученята, ґолум! Я… ми… я не хочу повертатися. Не можу знайти… Я втомився… Я… ми не можемо його знайти, ґолум, ґолум, ні, ніде нема. Вони не сплять. Гноми, люди, ельфи, жахливі ельфи з ясними очима. Не можу знайти його. Ай! — Він підхопився і, сплітаючи руку в кістлявий вузол, потряс нею в бік Сходу. — Ніколи! — викрикнув він. — Не для тебе. — Тоді знову зм'як. — Ґолум, ґолум, — заскімлив він, не відводячи обличчя від землі. — Не дивиссь на нас! Забирайсся! Іди спати!

— Він не піде і не засне за твоєю командою, Смеаґоле, — сказав Фродо. — А якщо справді хочеш від нього звільнитися, тоді допоможи мені. Покажи нам дорогу до нього. І не мусиш іти з нами до кінця. Не далі, як до воріт його землі.

Ґолум знову сів і зиркнув на Фродо з-під повік.

— Він он там, — прохрипів він. — Завжди там. Орки покажуть тобі дорогу. Орків легко знайти за Рікою на сході. Не проси Смеаґола. Бідний, бідний Смеаґол зник дуже давно. Відібрали у нього його Скарб, і він пропав.

— А може, ми його знайдемо, якщо підеш із нами, — відповів Фродо.

— Ні, ні, ніколи! Він загубив свій Скарб.

— Устань! — наказав Фродо. Ґолум підвівся і позадкував до скелі.

— А тепер кажи! Коли тобі легше йти — вдень чи вночі? Ми втомилися, та, якщо тобі зручніше вночі, вирушимо негайно.

— Великі світла ріжуть нам очі, — заскімлив Ґолум. — Не при Білому Лиці, не зараз. Нехай воно сяде за гори. Спочатку собі відпочиньте, хороші гобіти.

— Тоді сядь, — наказав Фродо, — і не ворушися!

Гобіти сіли обабіч Ґолума, притулившись спинами до скелі і простягнувши потомлені ноги. Не перекинувшись жодним словом, вони зрозуміли, що якийсь час мають не спати. Місяць поволі хилився до заходу. Гори відкинули тіні, й довкола розлилася темрява. Високо в небі розгорілися яскраві зірки. Ніхто не ворушився. Ґолум сидів, підібгавши ноги й упершись підборіддям у коліна, долоні розпластав по землі, очі заплющив; але він був напружений, ніби думав чи до чогось прислухався.

Фродо подивився на Сема. Їхні очі зустрілись, і обоє все зрозуміли. Вони розслабилися, відкинувши голови й нібито заплющивши очі. Невдовзі було чути їхнє спокійне дихання. Руки Ґолума легенько смикнулися. Ледь помітно його голова повернулася ліворуч, тоді праворуч, відкрилася щілинка одного ока, потім другого. Гобіти ніби нічого не помічали.

Раптом із разючою спритністю і швидкістю, просто з місця, мов коник-стрибунець чи жаба, Ґолум скочив у темряву. Саме цього і чекали Фродо та Сем. Не встиг Ґолум зробити і кроку, як Сем кинувся йому на плечі. Фродо схопив утікача за ноги і повалив на землю.

— Твоя мотузка, Семе, може знову знадобитися, — сказав Фродо.

Сем вийняв мотузку.

— І куди ж це ви зібралися цими холодними землями, пане Ґолуме? — гаркнув Сем. — Хотілось би знати, еге ж, хотілось би! Іти шукати своїх друзяк-орків, закладаюсь. О підлий зраднику! Накину тобі зараз на шию цю мотузку і петлю затягну.

Ґолум лежав спокійно, навіть не намагаючись пручатися. На Сема він лише кинув швидкий злісний погляд.

— Нам треба лише якось стриножити його, — сказав Фродо. — Він має іти з нами, тому не варто зв'язувати йому ноги чи й руки, не менш важливі для нього. Один кінець прив'яжи йому до щиколотки, а другий тримай.

Фродо стояв над Ґолумом, доки Сем затягував вузол. Наслідок здивував їх обох. Ґолум заверещав тонким, несамовитим голосом. Він почав звиватися, намагаючись дотягтися до щиколотки і перекусити мотузку, і пищав безперестанку.