Розділ 7 Дитя воєнної доби та супниця

— Не знаю. Тут, бач, небагато що є. Мін була вбога й безпорадна, геть як той її Джим. Там оно одежинка в шухляді. Візьми її.

Рілла взяла «одежинку» — кілька благеньких, брудних пелюшок, які сяк-так пошила сердешна мати. Та це не розв’язало найнагальнішого питання — як їй доправити маля додому? Рілла розгублено озирнулася. Якби ж тут була мама… чи Сьюзен! Аж ось на комоді вона завважила велетенську блакитну супницю.

— Можна, я візьму… це… щоби покласти..? — запитала вона.

— То не моє, але візьми собі. Тільки гляди, не розбий, а то Джим здійме бучу, як вернеться додому неушкоджений — а він таки вернеться, бо ж заплішений дурень. Привіз із собою супницю з Англії — каже, що то, бач, його родинна спадщина. Вони з Мін і не користувалися нею — супу в них ніколи доста не було — але Джим над нею трусився. Страх як речі любив, і нітроха не переймався, що в домі їжі бракує, аби насипати в ту супницю.

Уперше в житті Рілла Блайт торкнулася немовляти… узяла його на руки… загорнула в ковдру, боячись ненароком упустити чи… чи зламати дитя. Потім обережно вклала його в супницю.

— А він там не задихнеться? — боязко проказала вона.

— Коли й так — Бог із ним, — відповіла пані Коновер.

Нажахана Рілла трохи відгорнула ковдру з обличчя дитяти. Хлопчик замовк і дивився на неї, кліпаючи великими темними очима, що яскріли на його негарнім червонім личку.

— Ліпше накрий від вітру, — застерегла пані Коновер. — Бо ще йому подих видме.

Рілла загорнула супницю в заяложену ковдру.

— Ви не потримаєте… доки я сяду в бричку?

— Чом би й нє? — мовила пані Коновер і крекнула, підводячись.

Отак і вийшло, що Рілла Блайт, знана своєю відразою до малят, поїхала з ферми Андерсонів, тримаючи на колінах супницю з немовлям!

Ріллі здавалося, що вона ніколи не дістанеться Інглсайду. У супниці залягла моторошна тиша. Рілла тішилася, що хлопчик не плаче, проте воліла би хоч вряди-годи чути його писк і знати, що він живий. Може, він задихнувся? Рілла боялася відгорнути ковдру — ану ж як йому «подих видме», байдуже, що це означає? Вітер посилився, насувалася буря. Урешті-решт опинившись на рідному подвір’ї, дівчина вдячно й щасливо зітхнула.

Рілла зайшла на кухню й поставила супницю на стіл перед Сьюзен. Зазирнувши всередину, Сьюзен уперше в житті оніміла від подиву.

— Що це таке? — поцікавився лікар Блайт, зазираючи в кухню.

Рілла розповіла всю історію.

— Тату, я мусила взяти його із собою. Я не могла покинути його там.

— І що ти робитимеш із ним? — спокійно запитав лікар Блайт.

Рілла не сподівалася такого запитання.