Розділ 7 Дитя воєнної доби та супниця

— Мертвісінька, — жваво озвалася пані Коновер. — Півгодини як дуба врізала. Джен побігла телефонувати гробарю й кликати з берега — може, хто прийде та щось удіє. А ти лікарська дівка, ге? Сідай, чого стала?

Усі стільці в кімнаті були закидані мотлохом, тож Рілла не ворухнулася.

— Це сталося… раптово?

— Марніла вона вже віддавна — як цей її негодящий Джим поплив до своєї Англії. Чом він тільки приплентався звідти? Я так собі думаю, вона, як почула, що він подався до війська, то й почала вмирати. Цей оно вилупок народився два тижні тому й відтоді вона знай собі хиріла, аж нині вмерла, коли ніхто не чекав.

— Я можу… якось… допомогти? — завагалася Рілла.

— Нє — коли тільки не вмієш дітей глядіти. Бо я не вмію. Цей оно вилупок день і ніч верещить. Я собі не зважаю, та й годі.

Рілла навшпиньки нечутно підійшла до колиски й боязко відгорнула заяложену ковдру. Вона не хотіла торкатися немовляти — сама ж-бо не вміла «глядіти дітей». Перед нею, сповите в брудну фланелеву ганчірку, лежало негарне маля із червоним личком, викривленим від плачу. Рілла ще ніколи не бачила потворнішого дитяти — утім, зненацька їй стало жаль самотнього, занедбаного сирітку.

— Що буде з дитиною? — запитала вона.

— Бог його зна’, — погідно відказала пані Коновер. — Як Мін умирала, то дуже тим переймалася. Знай собі скиглила: «Що буде з моїм дитятком?», доки з мене всю душу не вийняла. Я його собі на карк не садитиму, то вже напевне. Колись гляділа була сестриного малого, а він, як виріс, геть від мене чкурнув, і не поміг на старості, невдячний паскудник. То я сказала Мін, що віддам його в сиротинець, доки вернеться Джим і якось його облаштує. Вона, коли віриш, уся похнюпилася — але мені до того діла нема.

— А хто подбає про нього до сиротинцю? — наполягала Рілла. Чомусь її хвилювала доля цієї дитини.

— Мабуть, мені доведеться, — відбуркнула пані Коновер. Вона знову витягла люльку з рота й добряче приклалася до чорної пляшки, що її видобула з найближчої полиці. — Я собі думаю, він не виживе. Здихля. Мін була квола, то й виплодила таке. Довго на шиї мені не сидітиме, і хай його — швидше здихаюся.

Рілла ще трохи потягла ковдру.

— Та він же голісінький! — вражено закричала вона.

— І хто б то його вдягав? — уїдливо озвалася пані Коновер. — Я часу не мала — все намагалася якось догледіти Мін. Та й казала ж тобі, не вмію дітей глядіти. Стара пані Крофорд була тут за повитуху, скупала його й замотала в те рам’я, тоді ще Джен порпалася. Не змерзне. Спека надворі, усе тане.

Рілла мовчки дивилася на заплакане немовля. Досі вона ще ніколи не стикалася із трагедіями, і ця вразила її в самісіньке серце. Дівчина здригнулася, думаючи про бідолашну самотню матір, яка йшла долиною темряви, хвилюючись за своє немовля, а поруч із нею була тільки ця гидезна стара! Якби ж вона, Рілла, прийшла бодай трохи раніше! Та що вона вдіяла би… що вона могла вдіяти зараз? Рілла не знала цього, проте відчувала, що мусить якось допомогти. Вона не любила дітей… але не могла піти й покинути це нещасне маля з пані Коновер… яка знов прикладалася до своєї чорної пляшки, тож, поки хтось прийде, вона, очевидячки, геть уп’ється.

«Я не можу лишитися, — думала Рілла. — Пан Крофорд велів мені повернутися до вечері, бо потім йому самому потрібна буде кобилка. То що ж робити?»

Зненацька вона прийняла розпачливе й несподіване рішення.

— Я заберу дитину, — мовила Рілла. — Ви дозволите?

— Бери, коли надумала, — охоче згодилася пані Коновер. — Мені байдуже. Я не заперечую.

— Але… я не можу нести дитину на руках, — вела далі Рілла. — Я триматиму віжки й боюся його впустити. Чи є тут… кошик чи… щось, куди можна покласти його?