Розділ 25 Ширлі йде на фронт

Місяць пірнув у темну хмару на заході, Глен огорнула непроглядна тінь — а за тисячі миль від нього канадські воїни, живі й померлі, узяли Вімі Ріж[85].

Вімі Ріж — назва, вписана золотом і багрянцем у канадський літопис Великої Війни. «Британці не подужали взяти його, і французи так само, — сказав полонений німецький солдат. — Ви, канадці — дурні, бо не знаєте, що неможливо взяти».

Проте «дурні» взяли його, і сплатили за це високу ціну.

Джеррі Мередіт був тяжко поранений упродовж цієї битви — «пострілом у спину», як було сказано в телеграмі.

— Бідолашна Нен, — зітхнула пані Блайт, почувши цю звістку. Вона згадала власне щасливе дівоцтво в стареньких Зелених Дахах — дівоцтво, не затьмарене жахливою трагедією. Як же мусять потерпати дівчата нинішнього покоління! Через два тижні, коли Нен повернулася на канікули з Редмонду, обличчя її виявляло все, що вона пережила тими днями. Джон Мередіт раптом і сам немовби постарів. Фейт не приїхала до Глена — вона вже пливла через Атлантику в складі одного з добровольчих медичних загонів. Ді благала батька відпустити її також, але той пояснив, що не дасть на це згоди через материне здоров’я. Отож після короткого візиту додому Ді знову стала до праці в кінгспортському осередку Червоного Хреста.

У потаємних закутках Долини Райдуг розквітли проліски. Рілла чекала їхньої появи. Колись їх приносив мамі Джем, потім, опісля його від’їзду — Волтер, а торік їх відшукував Ширлі. Тепер, як гадала собі Рілла, настав її час посісти місце братів. Та якось надвечір, доки вона ще встигла знайти бодай одну квітку, в Інглсайд прийшов Брюс Мередіт з ніжно-рожевим букетиком у руках. Продибавши сходами на терасу, він поклав його на коліна Енн.

— Бо Ширлі поїхав і не може, — пояснив він у своїй звичній насуплено-сором’язливій манері.

— І ти згадав про це, маленький, — мовила пані Блайт; вуста її тремтіли, коли вона дивилася на чорнявого присадкуватого хлопчика, що стояв перед нею, заклавши руки в кишені.

— Нині я написав Джему, хай не хвилюється, що ви залишитеся без пролісків, бо я все зроблю, — серйозно відповів Брюс. — І ще написав, що зовсім невдовзі мені буде вже десять років, а тоді скоро виповниться й вісімнадцять, і я приїду й поможу йому битися, щоб він міг перепочити вдома, доки я зміню його на війні. І Джеррі я теж написав. Знаєте, він уже видужує.

— Справді? Ви мали від нього звістку?

— Так. Сьогодні надійшов лист і мама прочитала, що він тепер не помре.

— О, слава Богу, — прошепотіла Енн.

Брюс допитливо поглянув на неї.

— І тато сказав те саме, коли я розповів йому. А я теж сказав так тоді, коли пес пана Міда не вбив мого Тигрика, бо він страшенно трусив його — а тато глянув суворо й відповів, що не можна казати так про кота. Але я не розумію, чому. Пані Блайт, я був дуже радий, і я знаю, що це саме Бог урятував мені Тигрика, бо пес пана Міда має такі велетенські щелепи; я думав, що він розшматує його. То чого ж не можна дякувати Богові? Мабуть, — замислено припустив Брюс, — я сказав це аж надто голосно, бо я був дуже щасливий, коли побачив, що Тигрик живий. Я майже викрикнув ці слова, пані Блайт. А якби я сказав їх тихцем, як ви й тато, це було б можна. А знаєте, пані Блайт, — «тихцем» мовив Брюс, посуваючись ближче до Енн, — що я зробив би з кайзером, якби міг?

— Що, синку?

— Норман Різ казав сьогодні в школі, що припнув би кайзера до дерева й спустив на нього собак, — серйозно промовив Брюс. — А Емілі Флегг казала, що посадовила б його в клітку й штрикала чимось гострим. І всі казали таке. Але я, пані Блайт, — Брюс витяг квадратну долоньку з кишені й поклав на коліно Енн, — я обернув би кайзера на доброго чоловіка… на дуже доброго… якби міг. От як я вчинив би. Ви не думаєте, пані Блайт, що це буде для нього найпоганіша кара з усіх?

— Бігме, дитино, — мовила Сьюзен, — чому ти вважаєш, наче то буде кара для цього нелюда?

— Невже ви не розумієте? — відказав Брюс, глядячи просто на Сьюзен чорними очима із синім вилиском. — Якби його зробити добрим чоловіком, він зрозумів би, скільки лиха накоїв, і дуже картався би, і від цього почувався б найнещасливішим у житті. Йому було б дуже погано — і так було би довіку. Так, — Брюс непохитно стиснув кулачки й упевнено кивнув головою, — я обернув би кайзера на доброго чоловіка. І він сам таке заслужив.