Розділ 25 Ширлі йде на фронт

Однак того ж вечора вона сказала Ширлі, що відпускає його.

Сьюзен довідалася не одразу — аж за кілька днів, коли сам Ширлі зайшов до неї на кухню в уніформі пілота. Вона не плакала й не нарікала, як тоді, коли на фронт ішли Джем і Волтер, а лише мовила із кам’яним обличчям:

— Отже, тебе теж забирають.

— Забирають? Ні, Сьюзен, я йду сам… я повинен.

Сьюзен сіла при столі, схрестила на грудях старечі руки, щоб угамувати тремтіння пальців, зморшкуватих і покручених опісля років неустанної праці задля юних мешканців Інглсайду, і відповіла:

— Так, ти повинен іти. Досі я не розуміла, чому так має бути, але тепер розумію.

— Ви молодчина, Сьюзен, — мовив Ширлі. Він тішився, що Сьюзен прийняла цю новину спокійно, бо ж незгірше за решту хлопців боявся «сцен». Він подався до себе, весело висвистуючи, та коли через півгодини бліда Енн Блайт зайшла на кухню, Сьюзен досі ще сиділа при столі.

— Пані Блайт, дорогенька, — мовила Сьюзен, зізнаючись у тому, у чому досі не дозволила б собі зізнатися, — я почуваюся дуже старою. Джем і Волтер були ваші, але Ширлі — мій. І мені нестерпно думати, що він полетить… а його машина розіб’ється… і його тіло буде мертве й поламане… його маленьке тільце, яке я няньчила й пестила, коли він був немовлям…

— Сьюзен… замовкніть! — скрикнула Енн.

— О, пані Блайт, дорогенька, пробачте мені. Я не повинна була казати це вголос. Часом я забуваю, що постановила бути героїнею. Це… це трохи вибило мене з колії. Але я триматимуся. Та якщо зо кілька днів мені не вдасться якась страва — надіюся, ви зглянетесь на мене. Принаймні, — додала нещасна Сьюзен, видушуючи із себе похмуру усмішку в розпачливім намаганні підтримати розгублений дух, — принаймні служба в авіації — то чиста праця. Він не буде так бруднитися, як неодмінно забруднився би в шанцях, і це добре — він завжди був охайним дитям.

І Ширлі пішов на фронт — не сяючи в очікуванні славної пригоди, як Джем, не з полум’ям жертовності в душі, як Волтер, але в несхитному діловому настрої людини, чия справа, хай яка брудна й неприємна, мусить бути зроблена. Він поцілував Сьюзен — уперше, відколи йому виповнилося п’ять років, — і сказав:

— Бувайте, Сьюзен… мамо Сьюзен.

— Мій хлопчику… смаглявий хлопчику, — мовила Сьюзен.

«Цікаво, — гірко думала вона, дивлячись на смутне лице лікаря Блайта, — чи ти пригадуєш, як відшмагав його раз у дитинстві? Добре, що на моєму сумлінні такого нема».

Лікар Блайт не пам’ятав того давнього покарання. Та перш, ніж надіти капелюха, щоб іти за викликами до хворих, він якусь мить постояв у великій вітальні, колись дзвінкій від дитячого сміху.

— Наш останній син… останній син, — сказав він уголос. — Добрий, сильний, розумний хлопець. Завжди нагадував мого батька. Мабуть, я мушу пишатися тим, що він хотів піти на фронт… я пишався, коли йшов Джем… і Волтер… але «ось дім наш лишиться нам порожній».[84]

— Я так гадаю, лікарю, — мовив того дня старий Сенді з Верхнього Глена, — що нині ваш дім здасться вам дуже великим.

Ця дивна фраза Горянина Сенді вразила лікаря Блайта своєю точністю. Того вечора Інглсайд справді здавався дуже великим і порожнім — хоча Ширлі був відсутній цілу зиму, окрім вихідних, і навіть удома лишався тихим і непримітним. Невже тому, що він був останнім із хлопців у батьківськім домі, його від’їзд лишив по собі цю страшну порожнечу, таку велику, що кожна кімната здавалася покинутою, що навіть дерева неподалік на галявині мовби втішали одне одного ніжними дотиками свіжих бруньок, сумно міркуючи про те, що втратили останнього із хлопчиків, які в дитинстві бавились у їхній тіні?

Сьюзен невтомно працювала весь день аж до самої ночі. Потім вона накрутила кухонного годинника, вигнала Дока надвір — і то зовсім не лагідно — і спинилася на порозі, озираючи Глен, що лежав, непорушний, у примарно-сріблястому сяйві молодого місяця. Проте Сьюзен не бачила добре знаної гавані й пагорбів. Перед очима в неї стояв табір авіаційних військ у Кінгспорті, де тієї ночі був Ширлі.

«Він назвав мене „мамо Сьюзен“, — міркувала вона. — От усі наші хлопці й пішли — Джем, Джеррі, Волтер, Ширлі й Карл. І жодного з них не довелося змушувати до цього. Отже, ми маємо право пишатися. Але гордість, — скрушно зітхнула вона, — гордість — невелика втіха, марно й заперечувати це».