Розділ 17 Тяжкі тижні

— Якби він виконав свій обов’язок і давно вже долучився до союзників, ми не спостерігали б цього неподобства в Сербії, — запевняла вона.

— Це дуже серйозно — втягнути у війну таку велетенську країну як Штати, із її змішаним населенням, — відповів лікар Блайт, який час від часу обороняв президента від закидів — не тому, що Вілсон потребував цього, а лиш із нечестивого бажання підбурити Сьюзен до суперечки.

— Можливо, пане лікарю, дорогенький… можливо. Та це нагадує мені історію про дівчину, яка розповіла своїй бабці, що віддається. «Вийти заміж — то дуже серйозно», — сказала старенька, а дівчина відповіла: «Так, але не вийти — то ще серйозніше». І я, пане лікарю, дорогенький, можу засвідчити це із власного досвіду. Я вважаю, що серйозніше для янкі — стояти осторонь від війни, ніж долучитися до союзників. Але, хоч я майже нічого про них не знаю, мені здається, щось вони та й утнуть, байдуже, хто буде в них президентом — Вудро чи ні. Хай-но лиш зрозуміють, що війна — то не школа кореспондентського навчання. Тоді, — мовила Сьюзен, енергійно підхоплюючи однією рукою супницю, а іншою ополоника, — запалу щодо битв у них очевидно поменшає.

Одного золотавого вітряного жовтневого вечора Карл Мередіт поїхав на фронт. Він записався до війська в день свого вісімнадцятиліття. Джон Мередіт провів його з непорушним обличчям. Двоє його синів пішли на війну… лишився тільки маленький Брюс. Пан Мередіт любив Брюса та його матір, проте Джеррі й Карл були синами його першої дружини… Карл єдиний з усіх дітей успадкував очі Сесілії. Коли вони з любов’ю дивилися на нього з-під Кардового кашкета, блідий пастор згадав, як уперше й востаннє спробував відшмагати хлопця за витівку з вугром. Тоді він уперше зрозумів, як схожі Кардові очі на очі Сесілії… і нині збагнув це знову. Чи побачить він ці очі ще хоч колись? Гарний, веселий, здоровий хлопчина… як тяжко проводжати його! Зненацька перед очима пастора постала моторошна рівнина, усіяна тілами «придатних до служби чоловіків у віці від вісімнадцяти до сорока п’яти років». Іще вчора Карл був хлопчиком, який полював жуків у Долині Райдуг, брав із собою в ліжко ящірок і збурював увесь Глен Святої Марії, приносячи жаб до недільної школи. Здавалося… неправильним… що він уже «придатний до служби чоловік» в однострої. Та все ж пан Мередіт не заперечував, коли Карл сказав, що мусить піти на фронт.

Рілла тяжко побивалася через Карлів від’їзд. Вони завжди були добрими друзями й мали багато спільних забав. Він був лише трохи старший за неї й усе дитинство їхнє минуло в Долині Райдуг. Поволі бредучи самотою додому зі станції, Рілла пригадувала всі їхні давні витівки й пустощі. Круглобокий місяць визирав між лапатих хмар, заливаючи Глен дивним світлом, телефонні дроти попід вітром співали пронизливої чудернацької пісні, а високі стебла зів’ялого, сіроголового золотушнику по кутках саду гойдалися й люто кивали їй, наче гурти старезних відьом, що насилали свої лихі чари на світ. Колись такого вечора Карл неодмінно прийшов би до Інглсайду й свиснув їй, щоб виходила. «Рілло, ходімо бавитися у квача з місяцем», — мовив би він, і двоє дітей чкурнули б у Долину Райдуг. Рілла ніколи не боялася його жуків та павуків, хоча змії були вже поза жорстко встановленими нею межами дозволеного. Вони розмовляли про все на світі; у школі їх часто дражнили «парочкою», аж якось біля потічка в Долині Райдуг вони, ненабагато старші за десять років, присягнули, що ніколи не поберуться. Того дня Еліс Клоу обвела їхні імена сердечком на своїй грифельній дошці. Ані Ріллі, ні Карлові це не сподобалося — звідти й постала врочиста обітниця. Вони обоє знали, що все життя приятелюватимуть і не більше. Рілла засміялася на давню згадку… а потім зітхнула. Уранці в одній із лондонських газет вона прочитала депешу, буцім «стан справ на фронті сьогодні найгірший від першого дня війни». Ріллі також було гірко. Вона відчайдушно хотіла робити щось, а не просто чекати й виконувати хатні обов’язки, доки гленські хлопці, її приятелі й знайомі, щодня вирушали на війну. Якби ж вона могла бути одним із них… податися разом з Карлом на Західний фронт! Виряджаючи Джема, дівчина вже мала схоже романтичне поривання — не розуміючи, втім, що означав би такий її крок. Тепер вона розуміла. Чекати новин у ріднім безпечнім і затишнім домі ставало дедалі нестерпніше.

Із-за чорної хмари вихопився переможний місяць. Гданськими вулицями, наздоганяючи одне одного, линули тінь і сріблисте сяйво. Рілла згадала один вечір зі свого дитинства, коли вона сказала матері: «У місяця скрушне, скрушне лице». Нині місяць був саме такий — стривожений, зболений, мовби внизу бачив жахливі картини. Що він споглядає на Західнім фронті? У сплюндрованій Сербії? На розстріляному Галліполійському півострові?

— Я втомилася, — мовила ввечері панна Олівер; то був день, коли вона не могла більше триматися, — від болісного щоденного напруження, коли раз у раз надходять нові страхітливі звістки. Не дивіться так на мене, пані Блайт. Нині я не можу бути героїнею. Я занепала духом. Я шкодую, що Англія не покинула Бельгії напризволяще… хочу, щоб Канада не мусила виряджати жодного солдата на війну… щоб ми посадовили наших чоловіків на прив’язі коло себе й не пустили нікого з дому. О, через півгодини я соромитимуся власних слів… але в цю мить кажу те, що думаю. Невже союзники ніколи не підуть у наступ?

— Терпіння — втомлена кобилка, та й вона біжить[62], — відказала Сьюзен.

— А тим часом коні Армагеддону гримотять копитами просто по наших серцях, — заперечила панна Олівер. — Сьюзен, скажіть мені… ви колись… колись… відчували, що мусите закричати… вилаятися… чи жбурнути щось… просто тому, що мука сягає найвищої точки й ви більше не можете зносити її?

— Панно Олівер, дорогенька, я ніколи не лаялася й не мала такого бажання, та по правді кажучи, — мовила Сьюзен із несхитним виразом людини, готової раз і назавжди звільнити душу від тягаря, — іноді мені легшає на серці, якщо гарненько чимось торохнути.

— Хіба ж це не те саме, що лайка, Сьюзен? Чи є різниця між тим, щоб люто грюкнути дверима й сказати: «Хай йому…»

— Панно Олівер, дорогенька, — урвала Сьюзен із рішучим наміром будь-що врятувати Гертруду від неї самої, — ви втомлені й знервовані. Не дивина, коли вдень ви навчаєте тих малих баламутів, а ввечері прийдете додому — тут вам і кепські новини з війни. Ідіть-но до себе, лягайте. Я принесу вам чашечку чаю й грінку, і більше вам не кортітиме ані лаятися, ані дверима грюкати.

— Сьюзен, ви добра душа… золота! Але… Сьюзен, це ж таке полегшення — зрідка, пошепки проказати…

— Іще я покладу вам грілку до ніг, — упевнено відрубала Сьюзен, — а те, що ви хотіли сказати, не принесло б вам полегшення, панно Олівер, дорогенька, можете бути певні.

— Гаразд, я випробую цілющі властивості грілки, — мовила панна Олівер, шкодуючи, що збиткувалася зі Сьюзен, і подалася нагору, до невимовного полегшення доброї служниці.

Наливаючи гарячу воду в грілку, Сьюзен стурбовано похитувала головою. Війна очевидно погано впливає на прийняті норми поведінки. От уже й панна Олівер сама визнає, що хоче лихословити.

— Їй забагато крові до мозку прилинуло, — мовила Сьюзен. — Як не зарадить грілка — подивимося, на що здатен гірчичник.

Гертруда відпочила й заспокоїлася. Лорд Кітченер вирушив до Греції, і Сьюзен пророкувала, що Костянтин невдовзі оговтається. Ллойд Джордж почав звертати увагу союзників на питання зброї й оснащення, і Сьюзен запевняла, буцім він іще покаже себе. Мужні анзаки[63] відступили з Галліполійського півострова, і Сьюзен, хай не беззастережно, схвалила це рішення. Розпочалася облога Кут-Ель-Амари[64], і Сьюзен ганила турків, схиляючись над мапою Месопотамії. Генрі Форд подався з дипломатичною місією до Європи, і Сьюзен батожила його своїми в’їдливими зауваженнями. Дуглас Хейг заступив Джона Френча на посаді головнокомандувача британських військ, і Сьюзен із сумнівом проказала, буцім змінювати коней на переправі — то кепська політика, «хай навіть прізвище Хейг звучить солідніше, аніж Френч». Жодна фігура на світовій шахівниці — байдуже, слон, король чи пішак — не минала повз увагу Сьюзен, яка донедавна читала в газетах тільки гленські новини.

— Колись, — сумовито сказала вона, — мені було байдужісінько, що там діється поза межами нашого острова, а нині мене хвилює зубний біль російського чи китайського імператора. Можливо, це й розширює світогляд, як каже пан лікар Блайт, але ж від того й боляче на душі.

Коли настало Різдво, Сьюзен відмовилася накривати місця за столом для Волтера й Джема. Навіть вона не могла стерпіти вигляду двох порожніх стільців, коли ще у вересні була певна, що до зими вся сім’я возз’єднається знову.