Розділ 16 Реалізм і романтика

— Гарне з лиця, — сумовито мовила Рілла, так, наче про нього не випадало сказати більше нічого доброго. Джимс, кмітливий хлопчик, відчув, що вона роздратована й зрозумів, що мусить розрадити свою виховательку. Він підвів до неї личко, усміхнувся й чітко, напрочуд мило проказав: «Їл-Їл». Уперше він мовив, чи то пак спробував мовити слово. Зачарована Рілла навіть перестала сердитися на нього, обійняла й приголубила. Джимс, діставши прощення, притулився до неї, а світло лампи, що горіла у вітальні, впавши йому на кучері, утворило над ними золотавий вінець.

Кеннет мовчав, незрушно дивлячись на Ріллу — її тендітну дівочу фігурку, довгі вії, ямку над губою й чарівне підборіддя. У тьмянім місячнім світлі Рілла сиділа, схилившись над Джимсом, у ясно-білому німбі з перлів у косах, достоту схожа на Богородицю, яку Кеннет звик бачити вдома, над материним бюро. Цей образ Рілли він забрав із собою, на страхітливий французький фронт. Того давнього вечора на маяку Чотирьох Вітрів Кен захопився Ріллою Блайт, але тепер, побачивши її із Джимсом на руках, він покохав її й зрозумів це. Тим часом сердешна Рілла карталася тяжким розчаруванням і приниженням. Вона була певна, що цей останній вечір з Кеном безнадійно зіпсований, і скрушно питала себе, чому в житті все завжди не так, як у книжках. Будь-яка розмова здавалася їй марною та безглуздою. Очевидно, і Кенові неприємно — недарма ж він такий мовчазний.

Надія в її серці ожила, коли Джимс так міцно заснув, що Рілла змогла покласти його на канапу у вітальні. Та щойно дівчина вернулася на терасу, як застала там Сьюзен, що розв’язувала стрічки на капелюшку з явним наміром лишитися там, де перебуває.

— Ти вже вклала своє дитя? — турботливо запитала вона.

Своє дитя! Чому Сьюзен така нетактовна?

— Так, — коротко мовила Рілла.

Сьюзен склала пакунки на плетенім столику й наготувалася виконувати те, що вважала своїм обов’язком. Вона дуже втомилася, але зараз мусить урятувати Ріллу. Кеннет прийшов попрощатися із Блайтами, а вдома, як на те, нікого немає й «бідолашна дитина» мусить давати раду з розмовою самотужки. Проте Сьюзен не покине її в скруті — Сьюзен допоможе їй попри будь-яку втому.

— Падоньку, як ти виріс, — проказала вона, дивлячись на високого Кеннета без найменшої шани. Сьюзен уже звикла до вигляду одностроїв, а в шістдесят чотири роки навіть мундир лейтенанта — це лише одяг і все. — Як то швидко ростуть дітлахи — диво, та й годі. От і нашій Ріллі вже скоро п’ятнадцять.

— Сьюзен, мені майже сімнадцять! — вигукнула Рілла.

Місяць тому Ріллі виповнилося шістнадцять. Сьюзен була нестерпна.

— А наче вчора ви ще були немовлятами, — вела далі Сьюзен, мовби й не чула обуреного заперечення Рілли. — Ти, Кене, був найгарнішим дитятком, якого я бачила, хоч як то намучилася твоя матінка, доки тебе відучила смоктати великий палець! А пам’ятаєш, як я тебе тут відшмагала?

— Ні, — мовив Кен.

— Де ж тобі пам’ятати, як ти був іще малий, чотириліток. Прийшли ви з матінкою до нас, і ти взявся дражнити Нен, аж поки вона розплакалася. Я кілька разів тебе сварила, а ти не слухав, то я й подумала, що відшмагати тебе — це буде найкраще. Узяла тебе, поклала на коліна й добряче вперіщила по заду. Ти верещав, як різаний, та Нен опісля того не чіпав.

Рілла сиділа з кам’яним обличчям. Невже Сьюзен не розуміє, що звертається до офіцера канадської армії? Мабуть, ні. Ох, що подумає Кен?

— Ти, очевидячки, не пам’ятаєш і того, як відшмагала тебе твоя матінка, — мовила Сьюзен, заповзявшись, напевне, згадати всі подібні делікатні ситуації. — Я цього ніколи не забуду — ніколи! Тобі було років зо три й ви з нею були тут у нас у гостях. Ви з Волтером посварилися через кота. У мене на заднім дворі стояла велика діжка з дощівкою — я думала лугу розвести. Волтер стояв на стільці по один бік тієї діжки й тримав кота на руках, а ти — також на стільці, по інший бік, перехилився, вхопив кота й смикнув. Ти тоді гріб собі все, що бачив, і дозволу не питав. Волтер тримав кота міцно, а той верещав, але ти не вступався й тягнув до себе, доки всі ви шубовснули в діжку — і хлопці, і кіт. Якби я не нагодилася вчасно, то й потопилися би. Але я прибігла, витягла вас усіх, а твоя матінка, яка все бачила з горішнього вікна, спустилася — і мокрого, як був, гарненько тебе відшмагала. Ох, — зітхнула Сьюзен, — щасливі тоді були дні в Інглсайді.

— Напевно, — відповів Кен. Голос його звучав дивно й напружено. Рілла подумала, що він лютує. Насправді ж Кен боявся, що розлога відповідь зрадить його підступне бажання розреготатися.

— От нашої Рілли, — вела далі Сьюзен, ніжно глядячи на згорьовану дівчину, — майже не карали. Вона була дуже чемним дівчатком. Але якось батько таки відшмагав її. Вона знайшла в його в кабінеті дві пляшечки з якимись пігулками й запропонувала Еліс Клоу побавитися, котра встигне з’їсти більше. Якби пан лікар Блайт не заскочив їх, обидві вмерли б іще до вечора. Їх і без того потім добряче нудило. А проте батько відшмагав Ріллу на місці й так щедро, що більше вона нічого не брала з його кабінету. Нині люди просторікують про якийсь там «моральний вплив», але я собі думаю, відшмагати як слід, а тоді більше не діймати — це значно краще.

Рілла сердито думала, чи навмисне Сьюзен пригадує всі рази, коли в Інглсайді когось відшмагали. Проте добра служниця облишила цю тему й підхопила іншу, достоту таку ж веселу.

— Колись так само отруївся був на смерть малий Тод Мак-Алістер із того боку затоки: з’їв цілу коробку проносних таблеток — подумав, що то цукерки. Сумно було, як він помер. Наймиліший маленький небіжчик з усіх, що мені доводилося вздріти. Його мати була вельми недбала, що покинула таблетки там, де хлопець знайшов їх, але її завжди вважали роззявою. Якось відшукала була п’ять яєць, ідучи до церкви в шовковій блакитній сукні, поклала в кишеню, та доки дійшла — забула й сіла на них. Геть зіпсувала плаття й нижню спідницю. Кене, а ти не родич Тодові? Твоя прабабця Вест була з Мак-Алістерів. Її брат Еймос був перекинувся до англіканської церкви. Страх, як нічого нового не терпів. Але ти радше подібний на свого прадіда Веста. Його ще молодого розбив параліч.

— Ви зустріли когось у крамниці? — розпачливо запитала Рілла, надіючись спрямувати промову Сьюзен у прийнятніше русло.