Розділ 12 У дні Лангемарка

— Навіть якщо піде дощ… не думайте про ревматизм, Сьюзен. Думайте про фіалки, що квітнутимуть, коли зійде сонце, — весело… аж надто весело, як видалося Ріллі, мовив Волтер.

Сьюзен обурено глипнула на нього.

— Хтозна-що ти мелеш про ті фіалки, Волтере, дорогенький, — суворо втяла вона, — а ревматизм — то не жарти. Колись ти й сам це збагнеш. Надіюся, я не з тих, хто плачеться повсякчас, буцім у них там пече, а тут крутить, надто тепер, коли новини такі страхітливі. Кепська то хвороба — ревматизм… але я розумію — де його й порівняти з газовою атакою гунів.

— О Господи, ні! — розпачливо скрикнув Волтер, відвернувся від Сьюзен та Рілли й зник у будинку.

Сьюзен несхвально похитала головою. Їй не подобалося, коли ім’я Всевишнього згадували намарне.

«Надіюся, його матінка не почує від нього таких легковажних слів», — міркувала вона, сапаючи бур’яни й скидаючи їх на купу.

Рілла стояла серед напіврозквітлих нарцисів і очі їй сповнювалися слізьми. Вечір був зіпсований; вона відчувала гірку ненависть до Сьюзен, що скривдила Волтера. А Джем? Невже загинув під час газової атаки? Невже він помер у муках?

— Я більше не витримаю цього відчаю, — скрушно мовила Рілла.

Проте вона витримувала його ще тиждень, як усі решта. Потім надійшов лист від Джема. Він був живий і неушкоджений.

«Тату, я вийшов із боїв без жодної подряпини. Не знаю, як нам це вдалося. Газети опишуть перебіг битви… а я не можу. Але гуни не пройшли — і не пройдуть. Джеррі оглушило хвилею вибуху, та через кілька днів він одужав. То виявилася легка контузія. Грант теж здоровий і цілий».

Нен одержала лист від Джеррі.

«Я отямився на світанку, — розповідав він. — Не пам’ятав, що сталося, але думав, мені вже край. Я був самотній і наляканий — смертельно наляканий. Повсюди на тих жахливих, сірих, слизьких і грузлих полях довкола мене лежали загиблі солдати. Мене мучила спрага… я думав про Давида й Віфлеємську криницю[50]… і про старий потічок між кленів у Долині Райдуг. Він раптом постав мені перед очима… і ти сміялася на протилежнім березі… і я подумав, що вмираю. Мені було байдуже. Чесне слово, мені було байдуже. Я відчував лиш дитячу розгубленість і самотність, і страх, що зусібіч лежать мерці, і подив — як це могло статися зі мною? Потім мене забрали санітари й невдовзі виявилося, що я не зазнав серйозних ушкоджень. Завтра я повертаюся в шанці. Там потрібен кожен, здатний тримати зброю».

— Сміх зник зі світу, — мовила Фейт Мередіт, яка прийшла, щоб розповісти про новини із фронту. — Колись я сказала старій пані Тейлор, що світ повен веселощів та сміху. А тепер це не так.

— Нинішній світ — це наділ зболених стогонів, — мовила панна Олівер.

— Ми мусимо зберегти в ньому трохи сміху, дівчата, — відповіла пані Блайт. — Іноді сміх помагає незгірш за молитву… але тільки іноді, — додала вона пошепки. Останніми тижнями їй було важко сміятися — їй, Енн Блайт, котра завжди сміялася легко та щиро. А найгірше було те, що й Рілла майже не сміялася… Рілла, яку мати вважала надто легковажною веселухою. Невже всю юність доньки затьмарить війна? Утім, вона росте сильною, вправною та жіночною. Як терпляче вона в’яже й шиє, і керує вередливими дівчатами з молодіжного Червоного Хреста! А як чудово дає раду із Джимсом!

— Вона не впоралася б краще, навіть якби доти виростила дюжину немовлят, пані Блайт, дорогенька, — урочисто заявила була Сьюзен. — Того дня, як вона принесла сюди порцелянову супницю з дитинчам, я й не сподівалася, що наша Рілла візьметься за таку працю.