Розділ «Біллі «Блокада»»

— Це твоя дружина, Гаю? — спитав я його.

— Подружка, — відповів він. — Йди додому, Ґренні. Якщо вірити прогнозу погоди, то до третьої тут буде справжній потоп. Я чекаю на Діпунно та Лопеза, щоб скасувати гру.

— Гаразд, — кажу я. — Дякую.

Я вже зібрався йти геть, аж раптом він покликав мене:

— Цей диво-хлопчина з твоїх… У нього все гаразд з головою? Бо він постійно розмовляє сам із собою. Шепоче. Ніколи, блядь, не затикається.

— Він, звісно, не найгостріший олівець, але точно не псих, якщо ти про це. — Я помилявся щодо цього, але хто ж знав? — А що саме він каже?

— Я почув немало, стоячи за ним під час другої гри проти «Бостона», але знаю, що говорив він сам про себе. У цій, як її там, третій особі. Молов щось на кшталт: «Я можу це зробити, Біллі». А коли він не впіймав м’яча, що ледь чиркнув по биті та міг стати третім страйком[206], то сказав: «Вибач, Біллі».

— І що з того? Поки мені не виповнилося п’ять, у мене був уявний друг — Шериф Піт. Ми з Шерифом Пітом розстріляли не одне шахтарське містечко.

— Ага, тільки Блейклі вже давно не п’ять років. Зате мізки у нього справді як у п’ятирічного, — Вендерс постукав себе по товстому черепу.

— Є всі шанси, що з п’ятірки починатиметься його коефіцієнт відбивання[207], — сказав я. — Це все, що мене цікавить. До того ж, визнай, він чудовий стопер.

— Визнаю, — буркнув Вендерс. — Цей ушльопок не знає страху. Ще одне свідчення того, що у нього не всі вдома.

Я більше не збирався слухати, як суддя поливає брудом одного з моїх гравців, тож змінив тему та спитав його — напівжартома-напівсерйозно, — чи судитиме він завтрашню гру чесно, навіть якщо м’яч подаватиме його улюблений Ду.

— Я завжди суджу чесно, — відказав він. — Дузен самозакоханий бевзь, переконаний, що на нього давно вже чекає місце в Куперстауні[208], він вічно все робить не так і ніколи не визнає власних помилок, цей сучий син вічно лізе сперечатися, хоч знає, що я цього не терплю. І все одно я судитиму гру чесно. Повірити не можу, що ти спитав мене про це.

«А я повірити не можу, що ти сидиш тут, чухаючи зад, і називаєш нашого кетчера ледь не вродженим ідіотом, — подумав я, — але ж ти це робиш».

Того вечора я запросив дружину на вечерю в ресторан і ми чудово провели час. Пригадую, що ми танцювали під музику Лестора Леннона. Отримали свою дозу романтики, поки їхали на таксі додому. Гарно спали. Опісля того я вже не спав так добре: надто багато нічних жахіть.

Денні Дузен мав подавати м’яча в другій грі того післяобіддя, але на той час світ навколо «Титанів» уже летів до пекла; ми просто не знали цього. Ніхто не знав, окрім Джо Діпунно. До часу, коли впала ніч, нам уже було відомо, що цей сезон обернувся для нас грандіозним пиздецем, бо результати наших перших двадцяти двох ігор майже точно витруть з усіх архівів, так само як приберуть будь-які офіційні згадки про Біллі «Блокаду» Блейклі.

Через щільний трафік я спізнився, але це, по правді, не мало жодного значення: плутанина з формою була розв’язана. Більшість хлопців уже поприходили. Хтось вдягався, хтось грав у покер, а хтось просто теревенив і курив. Дузен сидів із малим на складаних стільчиках у кутку біля автомата з цигарками. Хлопчина вже натягнув штани, а от Дузен усе ще світив своїм бандажем — огидне видовище. Я підійшов, взяв пачку «Вінстона» та прислухався до їхньої розмови. Говорив переважно Денні.

— Цей йобаний Вендерс ненавидить мою пику.

— Він ненавидить твою пику, — повторив новачок, а тоді додав: — Цей уйобок.

— Еге ж, він такий. По-твоєму, він хоче стояти за базою, коли дістануся відмітки в двісті подач?