Розділ «Біллі «Блокада»»

— Ні? — відповів хлопець.

— Так і є, не хоче! Але я збираюся сьогодні виграти, просто щоб його позлити. І ти мені в цьому допоможеш, Біллі. Правильно?

— Правильно. Точно. Біллі допоможе.

— Цей підар звужуватиме мені зону страйку.

— Справді? Він звужуватиме зону страйку, цей пі…

— Я ж сказав, що так. Тож лови м’яча та бігом притискай до себе.

— Швидко, наче блискавка.

— Ти мій талісман, Біллі, хлопче.

І малий став серйозним, наче священик на похороні якоїсь поважної особи.

— Я твій талісман.

— Ага. Тепер слухай сюди…

Усе це було одночасно і смішно, і страшно. Ду був напруженим — тіло нахилене вперед, очі палають. Ду був гравцем, розумієте? Він хотів виграти, як виграв Боб Ґібсон[209]. І як Ґіббі, він зробив би все, що можливо, заради своєї мети. А хлопець усотував його слова, мов губка.

Я ледь не втрутився в розмову — дуже хотів перервати цей зв’язок. Я от вам зараз усе розповідаю, а самому здається, що моя підсвідомість уже тоді почала розуміти, що й до чого. Може, це і несусвітня ахінея, але я так не думаю.

Однак я залишив їх на самоті. Узяв свої цигарки та пішов геть. Трясця, навіть якби я спробував роззявити хавальника, Ду все одно б порадив мені запхати туди шкарпетку. Він не любив, коли його перебивали, а поза тим, тобі ж всі дні напередодні на все це було насрати. Краще не лізти до мужика, що зараз має кидати м’яча на очах у сорока тисяч людей, які насправді й платять йому зарплату.

Я пішов у кабінет до Джо забрати лайн-апи[210], але двері було зачинено, а жалюзі опущено — нечувана річ у день гри. Між планками жалюзі лишалися просвіти, тож я зазирнув усередину та побачив, що Джо притис до вуха телефонну слухаву, прикривши долонею очі. Я постукав по склу. Він так різко підскочив, що ледь не впав зі стільця, а тоді роззирнувся. Кажуть, у бейсболі немає сліз, але Джо плакав. Уперше й востаннє я бачив його таким. Обличчя в нього було блідим, а волосся скуйовдженим — принаймні те, що від нього залишилося.

Він махнув, аби я йшов геть, і знову повернувся до розмови. Я попрямував через роздягальні до тренерської кімнати, яка використовувалася нами як склад для спорядження. Спинився на півдороги. Грандіозна нарада між кетчером та пітчером[211] завершилася, і я помітив, як малий вдягає футболку з великим блакитним номером 19. Ще я побачив, що у нього на вказівному пальці правої руки знову з’явився пластир.

Я підійшов до них і поклав руку на плече Біллі. Він посміхнувся мені. У нього й справді була мила посмішка.

— Здоров, Ґренні, — сказав він, і посмішка на його вустах почала гаснути, коли він побачив, що я не посміхаюся у відповідь.

— Готовий до гри? — питаю його.

— Звісно.