Розділ «Біллі «Блокада»»

Замайоріли помаранчеві знаки. Люди підскочили та тримали ці знаки над головами. Не розмахували ними, як зазвичай, а просто тримали вгорі. Я ніколи не бачив нічого подібного.

— Бло-КА-ДА! Бло-КА-ДА! Бло-КА-ДА!

Спершу я гадав, що в нас немає жодного шансу: Дропо вже летить, як куля, до третьої бази, долаючи всі перепони. Але Кін таки хапає м’яча та миттєво кидає його. Тим часом новачок стоїть перед домом з боку третьої бази з виставленою вперед лапою, і, коли Сай кидає того грьобаного м’яча, малий ловить його.

Натовп скандує. Дропо ковзає вперед, виставивши назовні шипи. Та хлопчина не зважає на це: він падає на коліна та проскакує між ними. Гай Вендерс перебуває там, де й має бути — принаймні того разу, — схилившись над гравцями. Піднімається хмара пилу… і з неї виринає піднятий догори палець Вендерса.

— Та-а-ак… АУТ!

Містере Кінг, фанати просто очманіли. І Волт Дропо також. Він підвівся і дригався навколо, наче пацан, що б’ється в епілептичному припадку та водночас намагається витанцьовувати грьобаний танок халі-галі. Він просто не міг повірити.

Малий подряпав ліве передпліччя — нічого серйозного, лишень пара крапель крові, але цього вистачило, аби старий Боні Дадьє — наш лікар — вийшов і приліпив на нього пластир. Тож зрештою малий умудрився отримати свій пластир, та ще й цілком законно. Фанати, доки тривав медогляд, так і стояли весь час, піднявши догори знаки «ДОРОГУ ПЕРЕКРИТО» та горланячи «Бло-КА-ДА! Бло-КА-ДА», наче їм усе ще було мало.

Здавалося, малий не помічав цього. Він витав у хмарах. Весь час, доки він був у команді «Титанів», то перебував саме там. Він просто знову надягнув свою маску, повернувся за дім і присів. Звичайна робота, як завжди. Вийшов Буба Філіпс, відбив на Летропа, і верх п’ятого завершився.

Коли малий вийшов на биту внизу інінґа, його тричі відправили в страйк-аут, натовп досі аплодував йому стоячи. Тепер малий помітив це й доторкнувся до бейсболки, коли повертався до даг-ауту[220]. Це був єдиний раз, коли він так вчинив. І не тому, що малий був пихатим, а тому… зрештою, я вже пояснив. Витав у хмарах.

Отже, верх шостого. Навіть через п’ятдесят років по тому я дратуюся, коли згадую про це. Кіндер виходить першим і незграбно відбиває кудись на третю базу, як і всі пітчери. Потім виходить Луїс Апарічіо, Маленький Луї. Ду замахується й кидає. Замахується й кидає. Апарічіо ледаче та високо відбиває його над домом у напрямку третьої бази — і вже м’яч летить над фал-територією. Це було з мого боку, тому я все бачив. Малий скинув маску та помчав за м’ячем, повернувши голову назад і виставивши лапу вперед. Вендерс біг слідом за ним, але добряче відставав. Він не вірив, що в хлопця був шанс. Блядь, це було дуже халтурне суддівство.

Малий залишає трав’яну частину поля і вибігає на доріжку біля низької стіни, що відділяє поле від місць у ложі. Шия витягнута. Погляд догори. Дві дюжини людей, що сидять у першому й другому рядах ложі, також дивляться вгору, а більшість з них ще й підняли руки й хитають ними. Це те єдине, чого я не розумію в фанатах, та й не втямлю ніколи. Заради Бога, це ж просто йобаний бейсбольний м’яч! Штука, яка в ті дні коштувала якихось сімдесят п’ять центів. Та варто фанам було побачити його в зоні досяжності на стадіоні, як вони оберталися на клятих монстрів жадібності. Ні, щоб просто відступити й дати гравцеві, що намагається впіймати його, — гравцеві їхньої ж команди — у скрутну мить виконати свою роботу.

Я бачив усе, кажу вам. Чітко бачив. Той м’яч, що підскочив так високо, падав по наш бік від стіни. Малий мав от-от спіймати його. Аж раптом якийсь довгорукий мугир, вбраний у джерсі[221] «Титанів» (такі продають при вході на стадіон), простягнув свої лаписька та доторкнувся до м’яча, через що той скотився з кінчика лапи малого та впав на землю.

Я був певен, що Вендерс оголосить Апарічіо аут — це ж було очевидне втручання, — тому спершу не повірив власним очам, коли побачив, як суддя жестами наказав малому повертатися до дому, а Апарічіо — завершувати пробіг. Коли я це збагнув, то побіг туди, розмахуючи руками. Натовп почав підбадьорювати мене та обсвистувати Вендерса — це був, вочевидь, не найкращий спосіб подружитися та вплинути на людину, рішення якої ти оскаржуєш, але я, блядь, був надто розлюченим, аби перейматися цим. Я б не спинився, навіть якби на поле вибіг Махатма Ганді з голою дупою та закликами до миру.

— Втручання! — волав я. — Ясно як день, ясно як два на два!

— М’яч побував на трибунах, а отже, й нікому не належить.

— Повертайся у своє маленьке гніздечко та хай почнеться справжнє шоу!

Малий не зважав на те. Він розмовляв зі своїм дружбаном Ду. Все було гаразд. Але мені було начхати, на що він там не зважав. Усе, чого мені хотілося в ту мить, — це зробити Гаю Вендерсу ще одну дірку в дупі. Я людина не сварлива — за всі роки, доки я був менеджером у «Атлетів», з поля мене видаляли тільки двічі. Але того дня порівняно зі мною навіть Біллі Мартін[222] видавався б переконаним пацифістом.

— Ти просто не бачив цього, Гаю! Ти плентався надто далеко позаду. Лайно ти бачив, а не м’яча!

— Я не плентався і бачив усе. А тепер повертайся назад, Ґренні. Я не жартую.

— Якщо ти не побачив того довгорукого сучого сина — у цю мить якась пані з другого ряду закрила руками вушка маленького сина та скривила рота. У її погляді читалося «ах-ти-ж-бридкий-чоловік», — того довгорукого сучого сина, що простягнув лаписька та збив м’яча, то ти, блядь, плентався! Господи Боже!