Розділ «Біллі «Блокада»»

Він прибрав руки від очей і, здавалося, став трохи схожішим на самого себе.

— Ти будеш сьогодні менеджером, Ґренні.

— Я ? Я не можу бути менеджером! Ду втратить над собою контроль! Він же сподівається на свою двохсоту перемогу, а тепер…

— Це вже не має жодного значення, що, не розумієш? Не зараз.

— Що…

— Просто стули пельку та пропиши лайн-ап. А щодо малого… — він задумався, а потім похитав головою. — Грець із ним, хай грає, чом би й ні? Блядь, та став його п’ятим. Усе одно я збирався його просувати нагору.

— Звісно ж, він гратиме, — відповів я. — Хто ж іще ловитиме подачі Денні?

— Ох, та срати я хотів на Денні Дузена! — вигукнув він.

— Кеп, Джо, скажи мені, що трапилося.

— Ні, — відмовився Джо. — Спершу я маю все обміркувати. Що я скажу хлопцям. І репортерам! — Він ляснув себе по обличчю, ніби цей здогад тільки тепер спав йому на думку. — Цілим натовпам цих засранців! Лайно!

А потім він знову заговорив сам до себе:

— Але дай хлопцям зіграти цю гру. Вони справді заслужили на неї. Малий, певно, теж. А хай би йому, він же, може, навіть виб’є повний цикл! — він ще трохи пореготав, а потім наказав собі зупинитися.

— Не розумію.

— Зрозумієш. Іди геть звідси. Складай лайн-ап, як тобі заманеться. Можеш навіть витягувати імена з капелюха, чом би й ні? Це не має значення. Тільки попередь головного суддю, що тепер ти всім заправляєш. Гадаю, це буде Вендерс.

Я пройшов через хол до суддівської кімнати, наче сновида, й сказав Вендерсу, що це я складатиму лайн-ап та керуватиму грою з лівого боку поля. Суддя запитав у мене, що трапилося з Джо, а я на це відповів — він хворий. Бо він і справді був таким.

Це була перша гра, якою я керував, аж доки мені не дісталися «Атлети» у 63-му, та як ви знаєте, якщо цікавилися цим питанням, та гра була для мене дуже короткою, адже Гай Вендерс відсторонив мене в шостому інінґу. Як на те, я не дуже багато пам’ятаю про неї. Кажу ж, почувався, наче сновида, бо голова репалася від думок. Та все ж я здогадався зробити одну річ — перевірити праву руку малого, перш ніж він вибіг на поле[212]. На середньому пальці в нього не було ні пластиру, ні порізу. Я навіть не відчув полегшення. У мене перед очима все ще стояли червоні очі Джо Діпунно та його викривлений рот.

То була остання хороша гра Денні Дузена, і він так і не здобув свою двохсоту перемогу. Він намагався повернутися в 58-му, але марно. Він стверджував, що йому більше не двоїлося в очах, і, певно, так і було, от тільки йому більше не вдавалися швидкісні подачі за дім. І в Куперстауні для Денні місця не знайшлося. Джо з самого початку мав рацію: малий висмоктав нашу удачу. Наче якийсь довбаний князь вуду.

Але того дня Ду грав так добре, як ніколи; його фастболи[213] підстрибували, його кручені м’ячі зміїлися, наче батіг. Протягом перших чотирьох інінґів вони навіть наблизитися до нього не могли. Махніть битою — і просимо на лаву запасних, хлоп’ята, дякуємо за гру. Шістьох він відправив у страйк-аут[214], а решту інфілдерів[215] вибив у ґраунд-аут[216]. Біда лише в тому, що малий був йому майже рівня. У нас був лише один невдалий удар, коли захист вивів двох наших в аут, — то Гаррінгтон напартачив унизу третього інінґа.

Переходимо до верху п’ятого, гаразд? Легко проходить перший бетер. Потім черга Волта Дропо, він відбиває м’яча далеко в лівий кут і мчить, наче кажан із пекла[217]. Глядачі бачили, як Гаррі Кін усе ще гнався за м’ячем, коли Дропо добіг до другої бази, і вони розуміли, що хоч м’яч і на полі, та ранер[218] може здійснити хоум-ран[219]. Натовп починає скандувати. Спершу лунають поодинокі голоси, та їх усе більшає й більшає. Вигуки стають гучнішими та потужнішими. І від цього в мене аж від дупи й до шиї повстали сироти.

— Бло-КА-ДА! Бло-КА-ДА! Бло-КА-ДА!