Розділ «Біллі «Блокада»»

Чоловік у джерсі заперечно захитав головою — хто, я? не я! — і в той же час натягнув на себе збентежену холуйську посмішку. Вендерс побачив її, швидко скумекав, що вона означає та глянув вбік.

— Ну ось і все, — звертається він до мене. Спокійним голосом, у якому вчувалося: ще раз писнеш — і дудлитимеш «Райнґолд»[223] у роздягальні. — Ти своє вже сказав. А тепер ти можеш або стулити свою брудну пащеку, або дослухати решту гри по радіо. Обирай.

Я повернувся на тренерську позицію. Апарічіо пішов назад, з широкою лайнистою посмішкою на пиці. О, він чудово знав, що сталося. І скористався цим по максимуму. Хлопцеві ніколи не вдавалися хоум-рани, але, коли Ду кинув невдалий чейндж-ап, Малий Луї відбив м’яча дуже високо й далеко, у найглибшу частину поля. Носатий Нортон грав центр-філдером і навіть не озирнувся.

Апарічіо обійшов усі бази, плавно, наче «Королева Марія», що входить у доки, доки натовп неславив його, паплюжив усю його рідню, а потім ще й вилив усю свою ненависть на голову Гая Вендерса. А Вендерс практично нічого з того не чув — це одна з головних суддівських навичок. Він щойно дістав новенького м’ячика з куртки та перевіряв його на відсутність недоліків. Дивлячись на нього, я зовсім втратив контроль. Я кинувся до дому та взявся розмахувати кулаками перед його обличчям.

— Це ти заробив пробіг, грьобаний дилетанте! — закричав я. — Надто ледачий, аби побігати за фал-болом, можеш записати РБІ [224] на свій рахунок! Та заткни його собі в гузно! Може, там і окуляри собі знайдеш!

Натовпу це сподобалося. А от Гаю Вендерсу — не дуже. Він показав на мене, потім — великим пальцем собі за плече та пішов геть. Натовп загудів і почав розмахувати своїми знаками «ДОРОГУ ПЕРЕКРИТО»; дехто навіть почав кидати склянки, пляшки та недоїдений хавчик прямісінько на поле. Справжній цирк.

— Не смій тікати від мене, ти, товстосракий, сліпий, лежебокий сучий виблядок! — заволав я і кинувся за ним. Хтось із мого даг-ауту встиг відтягнути мене, перш ніж я схопив Вендерса (а саме це я і збирався зробити). Я остаточно втратив над собою контроль.

Натовп скандував:

— СМЕРТЬ СУДДІ! СМЕРТЬ СУДДІ! СМЕРТЬ СУДДІ!

Ніколи не забуду цього, адже вони горланили це так само, як і «Бло-КА-ДА! Бло-КА-ДА».

— Якби твоя мамця була тут, вона спустила б твої блакитні штан ці та добряче надавала по дупі, куцозорий дилетанте! — волав я, а потім мене потягнули в даг-аут. Ґензі Берджес, наш майстер наклболів[225], був за менеджера останніх трьох інінґів того жахного шоу. А в останніх двох ще й грав за пітчера. Можливо, в записах ви знайдете й про це. Якщо взагалі лишилися хоч якісь записи про ту втрачену весну.

Останнє, що я бачив на полі, це як Денні Ду та Біллі Блокада стояли на траві між домом та пітчерською гіркою. Малий тримав свою маску під пахвою. А Ду щось шепотів йому на вухо. Хлопець слухав — він зажди слухав, коли говорив Ду, — але дивився на натовп, на сорок тисяч фанів, що повскакували з місць — чоловіки, жінки, діти — і волали «СМЕРТЬ СУДДІ! СМЕРТЬ СУДДІ! СМЕРТЬ СУДДІ!».

На півдорозі від даг-ауту до роздягальні стояло відерце з м’ячами. Я копнув його ногою, і м’ячики покотилися в різні боки. Якби я наступив на одного з них і гепнувся на дупу, то було б ідеальне завершення ідеального, блядь, дня на бейсбольному стадіоні.

Джо був у роздягальні, сидів на лаві біля душових. У ту мить він виглядав на сімдесят замість п’ятдесяти. Біля нього були ще троє хлопців. Двоє носили форму копів. Третій був у костюмі, однак варто було тільки кинути оком на його грубе обличчя, щоб збагнути, що він також коп.

— Гра закінчилася раніше? — запитав коп у костюмі. Він сидів на складаному стільці, і його товсті поліцейські стегна розпливалися по сидінню й розтягували смугасті штани. А поліцейські у формі сиділи на одній із лавок навпроти шафок.

— Для мене — так, — відповів я. Я був розлючений настільки, що не переймався присутністю копів. І заговорив до Джо: — Грьобаний Вендерс вигнав мене. Вибачте, Кеп, але там було пряме втручання, а той ледачий сучий син…

— Це не має значення, — обірвав мене Джо. — Цю гру не буде зараховано. Боюся, жодну з наших ігор не буде зараховано. Кервін, звісно, подасть апеляцію Комісарові, проте…

— Про що ти говориш? — запитав я.

Джо зітхнув. А потім глянув на хлопця в костюмі.

— Розкажіть йому, детективе Ломбардацці, — сказав він. — Я не витримаю цього.