Розділ «Біллі «Блокада»»

Певно, це і справді комікс про спорт, саме такий, як ті, які ви ховали за підручниками з історії в читальних залах старшої школи. Верх дев’ятого інінґу, й Ду протистоїть верхівці лайн-апу суперників. Виводить в аут Мальзоне — і чверть стадіону на ногах. Виводить в аут Клауса — і вже половина стадіону підскочила зі своїх місць. А потім виходить Вільямс — старий Тедді Бейсбол. Перший страйк, другий страйк, і тут — лажа, і Ду пропускає Тедді на першу базу без удару. Малий рушає на позицію, але Ду махає йому — заспокойся і виконуй свою роботу, синку. Синок так і робить. А що йому ще лишається? Хлопець на позиції — один із найкращих пітчерів у бейсболі, а хлопець за домом цієї весни, певно, весь день смикав корів за дійки та лише трохи ганяв м’яча за сараєм, щоб підтримувати форму.

Чорт, це ж перша подача! За мить Вільямс кидається вперед. М’яч був увесь у багні, керувати таким ой як не просто, але малий зробив просто охеренну подачу. Майже впіймав Тедді, але ви самі знаєте, що «майже» чогось варте тільки, якщо граєш у підкови. Усі скочили на ноги, кричать. Ду репетує на пацана, наче все те сталося через нього, а не безруку подачу — і поки Ду втовкмачує малому, що той не виправдав покладених на нього надій, Вільямс просить тайм-аут. Він пошкодив коліно, роблячи підкат до бази, і це нікого не здивувало. Він хоч і бив як бог, але постійно ковзав на бази. Так ніхто і не зрозумів, як йому вдалося того дня вкрасти базу. Це точно був не хіт-енд-ран[193], не даб-плей і не удар лайн-ап.

Тож Біллі Андерсон іде ранером замість Тедді, а Дік Гернет стає в зону бетера. Його коефіцієнт вдалих відбивань — 425, чи щось таке. Натовп казиться, прапори майорять, повсюди літають обгортки від сосисок, жінки, біс мені в ребро, ридма ридають, а чоловіки горланять, аби Джерсієць Джо зняв Ду і поставив замість нього Стью Ренкіна — таких, як він, зараз називають клоузером[194], а в ті часи він був просто шорт-реліфом.

Але Джо схрестив пальці та залишив Дузена.

Рахунок був три-два, так? Андерсон зараз кинеться до четвертої бази, так? Він може мчати як вітер, а за домом у нас новачок, для якого це перша гра. Гернерт, здоровань, пірнає під м’яча і не б’є, а лише черкає по ньому битою, і той летить за пітчерську гірку[195], де Ду вже не може його дістати. Але наш гравець, наче кіт, стрибає за м’ячем. Андерсон оббігає третю базу. Ду подає м’яч на дім, не встаючи з колін. Бляха, він летів наче куля.

Знаю про що ви думаєте, містере Кінг, і ви цілком помиляєтеся. Я ні на мить не припускав, що нашого новачка винесуть із поля як Фарадея, що його професійна кар’єра закінчиться після всього лишень однієї гри. По-перше, Біллі Андерсон був не таким лосем, як Великий Клу; він скоріше нагадував балетного танцівника, а по-друге… що ж… хлопчина був кращим, ніж Фарадей. Гадаю, я відчув це ще тоді, коли вперше побачив його на бампері старенької вантажівки, у кузові якої лежало його пошарпане спорядження.

Дузен кинув м’яча низько, але абсолютно точно. Малий ловить його у себе між ногами, повертається, я бачу, що він виставив убік тільки лапу. Я встиг подумати, що це звична помилка для новачків, що хлопець забув стару примовку «дві руки для новачків», що Андерсон зараз виб’є м’яча і нам доведеться пробувати виграти внизу дев’ятого інінґу. Аж раптом хлопчина опускає ліве плече, наче він футбольний квотербек. Я не звертав уваги на його вільну руку, бо мій погляд, як і у всіх на «Старому Болоті» того дня, був прикутий до його руки з лапою. Тож я, як і решта, насправді не бачив, що там трапилося.

Я лише ось що помітив: хлопчина торкається лапою грудей Андерсона, коли тому залишається ще три кроки до дому. Тоді Андерсон врізається в опущене плече пацана. Андерсон перелітає через нього та приземляється зліва від зони бетера. Суддя піднімає руку, сигналізуючи аут. А Андерсон, схопившись за литку, починає волати. Я чув його крик навіть із тренерської зони на третій базі, а отже, горлав він добряче, бо фани на День Відкриття ревли, наче десятибальний шторм. Я бачив, що низ лівої штанини став червоним і кров сочилася у нього між пальців.

Дасте мені трохи води попити? Плюсніть трохи, якщо ваша ласка, з он того пластмасового джбана. Знаєте, ці джбани — єдине, що вони дають нам тримати в кімнаті. У зомбі-готелях скло заборонено.

Ось так, краще. Я вже давно так довго не розмовляв, а ще ж розповідати й розповідати. Ви не занудилися? Ні? Чудово. Я теж. Жахлива ця історія чи ні, а на оповідки в мене лишилося все життя.

Біллі Андерсон не грав аж до п’ятдесят восьмого року, і це був його останній рік — Бостон розірвав із ним контракт посеред сезону, і його так ніхто й не підхопив. Він втратив колишню швидкість, а швидкість, насправді, була єдиним, чим він міг торгувати. Лікарі казали, що він буде як новенький, що ахіллове сухожилля лише порізали, а не перерізали, але він його ще й потягнув, і гадаю, саме це його й доконало. Бейсбол — тендітна гра, і люди цього часто не розуміють. І не самі тільки кетчери калічаться в зіткненнях на базах[196].

Після гри Денні Ду схопив хлопчину в душовій і заволав:

— Сьогодні я поставлю перед тобою кухоль, новачку. Ні, десять кухлів!

За якусь мить він нагородив його своєю найвищою похвалою.

— Ти просто охеренно тримався на полі!

— Десять кухлів, бо я охеренно тримався на полі, — повторив Біллі, і Ду ляснув його по спині, регочучи так, наче це найсмішніше, що він чув за своє життя.

А тоді, немов ураган, влетів Пінкі Гігінс. Він того року був менеджером «Червоних шкарпеток» — невдячна посада, бо влітку 57-го і для «Шкарпеток», і для самого Пінкі настали важкі часи. Він був злим як чорт і жував тютюнову жуйку з такою швидкістю і злістю, що жовта слина стікала з кутиків його вуст, заляпуючи уніформу. Він кричав, що малий порізав Андерсону литку, коли вони зіткнулися на домі. Репетував, що Блейклі зробив це своїми нігтями і що його треба за це дискваліфікувати. Це було вельми дивно чути з уст людини, гаслом якої було: «Шипи вгору — здохни ворог!»

Я сидів у кабінеті Джо, пив пиво, тож ми з Діпунно разом слухали тиради Пінкі. Я був переконаний, що в хлопа не всі вдома й, поглянувши на обличчя Джо, збагнув, що не сам-один у цій думці.

Джо дочекався, коли Пінкі замовкне, та сказав:

— Я не дивився на ноги Андерсона, а пильнував, чи зможе Блейклі торкнутися його, не випустивши м’яча з рук. Йому це вдалося.